Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Мар’яна

Я продовжувала жити своїм життям, і підтримка Міши ставала моїм рятівним колом. Його присутність додавала моїм дням новий сенс, і я навіть встигла знайти нову роботу, де мене з радістю прийняли в колектив. Це було для мене значним досягненням, адже кожен новий день приносив відчуття свіжості та можливостей.

Богдан більше не з’являвся в моєму житті. Це не дивувало, але з одного боку, навіть полегшувало. Час від часу спогади про нього поверталися, але я вже не відчувала того колишнього болю. Моя душа потихеньку загоювалася, і разом із нею — й серце. Я навчилася сміятися, навіть коли було важко, і посмішка Міши стала моїми найкращим ліками.

Коли він був поруч, я відчувала себе комфортно, наче навколо панувала особлива аура підтримки. Міша ніколи не вимагав нічого взамін; просто був тут, коли мені це потрібно. Часто ми гуляли містом, обговорювали мрії, сміялися над дрібницями, і я знову усвідомлювала, як важливо мати таких людей у своєму житті.

А з Матвієм ми нарешті помирилися. Обоє зізналися у своїй неправоті, вибачилися, і тепер стосунки між нами спокійні й дружні. Більше того, він познайомив мене зі своєю дівчиною. Ми не часто бачимося, але іноді збираємося втрьох на каву, і ці зустрічі залишали теплі відчуття.

Але останнім часом мене турбували інші думки. Я все частіше замислювалася про Мішу. Він дійсно чудовий хлопець і став для мене справжньою підтримкою в найважчі моменти. Його турбота і допомога були безцінними. Якщо б не він, навіть не уявляла, як би впоралася. Ми стали дуже близькими — він розумів мене, як ніхто інший. При цьому Міша завжди дотримувався моїх кордонів, незважаючи на свої почуття до мене. Я знала, що він мене кохає, але хлопець ніколи не тиснув і не вимагав взаємності.

Чесно кажучи, я не могла наважитися подивитися на нього інакше. Моє серце все ще належало Богдану — людині, який ніколи не відповість мені тим же. Але, можливо, настав час відпустити минуле? Адже з Мішею у нас стільки спільного, і ця душевна близькість змушувала мене відчувати, що він — саме той, з ким я можу бути щасливою.

Сьогодні я, мабуть, ризикну. Спробую зробити перший крок і запропоную йому стати більше, ніж просто друзями. Хто знає, можливо, саме з ним почнеться нова глава мого життя.

В мене був вихідний, тож я планувала провести день вдома, насолоджуючись тишею і спокоєм. Міша був зайнятий своїми справами, а я не відчувала бажання блукати містом одна. Я вмостилася на дивані з книжкою в руках, намагаючись втекти від думок, які час від часу нав’язливо поверталися до минулого.

Раптом почула дзвінок у двері. Я зніяковіла і підскочила на місці, відчула в грудях легке збудження. Хто ж це може бути? Схопившись, я кинулася до дверей, прагнучи дізнатися, хто став неочікуваним відвідувачем.

Коли я відчинила двері, на порозі стояв Богдан з букетом червоних гербер у правій руці, а в іншій — коробка цукерок. Моя реакція була миттєвою: серце в грудях почало прискорено битися, і на мить я завмерла. Що він тут робить? Чому прийшов? «Червоні гербери. Хто чим чоловікам взагалі сказав, що я люблю гербери? Один носив їх, тепер другий вирішив, повторити. А я взагалі то люблю білі лілії. По-перше, їх любила моя мама, по-друге, її звали Лілія. Але хоч би хто запитав, та де там. Хоча гербери красиві квіти, але лілії...»

— Привіт, — промовив він, усміхаючись, і я помітила, як його очі блищали, неначе в них зберігалася вся та енергія, яка колись так вабила мене.

Я завмерла.

— Привіт, — ледве вимовила я, намагаючись не видавати, як мене це вразило.

— Дозволиш зайти? — запитав він, дивлячись на мене поглядом на якому більше не було ні каплі холодності.

— Проходьте!

Богдан зайшов до вітальні.

— Це тобі, — промовив він протягуючи мені квіти і цукерки.

— Дякую, — без емоцій відповіла я.

Я поклала цукерки разом із квітами на стіл, потім пішла на кухню по вазу. Наповнивши її водою, я обережно влаштувала в ній яскраві червоні гербери.  Богдан вже сидів на дивані, виглядаючи спокійно, хоча я знала, що за цим спокоєм може ховатися щось більше. Я сіла в крісло навпроти нього, намагаючись контролювати своє серце, яке продовжувало битися швидше, ніж зазвичай.

— Навіщо ви прийшли, Богдане Борисовичу? — запитала я, намагаючись звучати так, наче нічого не сталося, хоча кожне слово важило більше, ніж зазвичай.

Він зітхнув, немов наважувався на щось надзвичайно важливе, і я відчула, як напруга між нами досягла свого піку. У тиші, що запанувала, можна було почути, як у мене прискорено билося серце.

— Мар’яно, — його голос звучав тихо, але впевнено, наче кожне слово було зважене і продумане, — я нарешті зрозумів, наскільки ти багато для мене значиш. Я кохаю тебе набагато сильніше, ніж міг би собі дозволити визнати. А ще давай перейдемо на ти?

Богданові слова прозвучали з такою щирістю, що я мало не втратила рівновагу. Я бачила, як він боровся із собою, як наважувався на цей крок, і це здавалося майже неймовірним.

Моє серце завмерло на мить, наче час зупинився. Я не знала, що сказати, як реагувати, бо він завжди був тим, хто ховався за маскою байдужості та стриманості. Але зараз ця маска впала, і переді мною стояв чоловік, якого я ніколи не бачила раніше — вразливий, щирий, справжній.