Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Аріель.
Злість кипіла в мені. Чому він усе приховує? Чому не може просто сказати правду? Я почувалася замкненою у бульбашці, що стискається дедалі сильніше. Нібито я доросла, нібито маю право на власні рішення, але Лео знову вирішує за нас обох, вважаючи, що знає краще. Я намагалась зрозуміти його, особливо після всього, що було між нами, але зараз... Зараз у мені не залишилось сил для виправдань.

Я поспіхом піднялась до спальні, двері зачинились за мною з глухим стуком. Він не пішов слідом. Частина мене сподівалася, що піде. Частина хотіла, щоб він зупинив мене, обійняв, сказав щось, що розвіє цей клубок непорозумінь. Але його кроків так і не було. Мабуть, це й на краще. Інакше ми лише ще глибше загрузли б у сварці.

Оскар виліз з-під ліжка, стрімко стрибнув на матрац, штовхнувши мене носом у плече. Він уже не був тим маленьким цуценятком, яким я вперше його побачила, та досі поводився, наче мала дитина.

— Я знаю, що ти любиш його більше за мене, — пробурмотіла я, погладжуючи його тепле хутро. — Але він справді напартачив, тож сьогодні ми спатимемо тільки вдвох. Добре?

Собака лише вмостився поряд, поклавши голову мені на коліна. Він, принаймні, не засуджував. У його бурштинових очах було стільки простого, безумовного прийняття, що це ранило ще більше.

Навіть на те, щоб прийняти душ і переодягнутись у піжаму, знадобилось надто багато зусиль. Кожен рух давався важко, немов тіло й голова відмовлялися підкорятись. Хотілося спуститися до Лео, здатись, сховатися у його обіймах — там, де завжди було тепло й безпечно. Але я не могла. Моя слабкість перед ним не повинна бути такою очевидною.

Спершу я намагалася списувати це на вагітність — гормони, емоції, крихкість... Та десь усередині розуміла, що стала занадто залежною від нього. Лео був моїм центром тяжіння, єдиною по-справжньому близькою людиною. Навіть мама не знала стільки про моє життя. І це лякало.

Що, якщо одного дня все розсиплеться? Якщо я залишусь одна?

Мій син заслуговує бачити перед собою сильну людину, приклад, а не матір, яка чіпляється за чиєсь плече, бо не знає, як стояти на власних ногах. І тут справа не тільки в Лео. Поки він будував кар’єру, я... змирилася. Прийняла роль тієї, хто сидить удома, хто просто чекає. Переїзд, вагітність, заочне навчання — все це не дало мені почуватися цілісною. Навпаки, я втратила себе у побуті й у ньому.

Рука сама потягнулась до живота. Маленьке серце б'ється всередині мене. Маленьке життя, для якого я мушу бути сильною. І якщо для цього доведеться боротися з власними страхами, сумнівами й навіть із Лео — я зроблю це.

Коли я прокинулась, годинник показував майже дев’яту. Голова була важкою, ніби думки, що заповнили її вчора, досі не відпускали. Ковдра була на мені, хоча я точно не вкривалася, і ліжко залишалося нерозстеленим. Лео… Він приходив? Чому я не прокинулася? Зазвичай навіть його кроки змушували мене відкрити очі. Серце закалатало швидше, наповнюючись змішаними емоціями — ніжністю від думки, що він піклувався, і гнівом за його мовчання.

Потрібно було збиратись. Ми мали поснідати й повертатися до міста. Спустившись на кухню, я побачила Евелін за столом — вона неквапливо пила каву, загорнувшись у свій улюблений светр, погляд її був порожній і відсторонений. Ашер стояв біля плити, спритно керуючи сковорідкою. Його зосередженість чомусь викликала у мені легку заздрість — як можна бути таким спокійним, коли у голові вирує хаос?

— Лео поїхав у справах до офісу. Я підвезу тебе, — сказав Ашер, ламаючи тишу і повертаючи голову до мене. Його голос був рівним, як завжди.

Я завмерла. Офіс? Серйозно? І він навіть не сказав мені... Чи це була відмовка? Вчорашня сварка залишила у мені гіркоту, але я сподівалась... хоча б на якесь пояснення, знак. Щось.

— Я можу й сама відвезти Арі, — втрутилась Евелін, закочуючи очі й ставлячи чашку на стіл. Її голос був трохи хриплуватим — наслідки безсонної ночі чи чергової перепалки з Ашером.

— Ні, — відповів Ашер без натяку на сумнів. — Я пообіцяв, що вона добереться без ушкоджень. З тобою це не гарантовано, принцесо.

— Ідіот...

Вони знову скочили у свою звичну гру слів, але я не слухала. Думки плутались. Лео не просто поїхав. Він уникав мене. Чи, може, справді щось сталося? Але як тоді пояснити мовчання? Серце стискалось від тривоги і злості водночас.

Ашер мовчки відвіз мене додому. Здавалося, у його голові було достатньо власних думок, і, чесно кажучи, я навіть не намагалася порушити цю тишу. Якби й захотіла поговорити, це все одно не мало б сенсу — він найкращий друг Лео, тому підтримки чи відповіді, якої прагнула, я б точно не отримала.

Коли я увійшла до будинку, мене огорнуло знайоме тепло дому та запах свіжої випічки. На кухні Мерлін, зосереджено прикушуючи губу, готувала яблучний пиріг. Її рухи були легкими й відпрацьованими, ніби вона вкладала у це частинку свого спокою, яким завжди намагалася поділитися зі мною. Оскар жваво забіг під мої ноги, радісно виляючи хвостом. Його щастя було таким щирим, що я не могла не посміхнутися.

— Люба, ти голодна? — запитала Мерлін, кидаючи на мене теплий погляд, поки розкатувала тісто.

— Ні, дякую. Я снідала, — відповіла я, наливаючи собі склянку води й сідаючи за стіл. Прохолода скла приємно освіжила долоні, але в голові досі шуміли думки.

Мерлін відклала ніж і повернулася до мене:
— Все добре?

— Так… майже, — зізналася я, — прикидатися перед нею не було сенсу — вона бачила мене наскрізь.

— Хочеш поговорити? — запитала вона м’яко, не наполягаючи, лише даючи можливість відкритися.

— Той, із ким мені потрібно поговорити, мовчить... — видихнула я. На секунду в горлі защеміло. — Але дякую за пропозицію. Я, мабуть, піднімусь нагору. Хочу трохи позайматися сьогодні, — навчання завжди допомагало мені відволіктися й сфокусуватися, тож це здавалось найкращим рішенням.

— Якщо передумаєш — я тут, — сказала вона й повернулася до пирога, ніби й не було цієї короткої розмови, але її слова лишились у мені теплим відлунням.