Читати книгу - "Викрадачі"

що й сам почав пригадувати. То було містечко на узбережжі Нормандії, в тих краях, які багато малювали художники дев’ятнадцятого століття, зокрема, Ежен Буден і його енергійний молодий протеже Клод Моне. Я знайшов знайомі картини: величезні суворі скелі Моне, знамениту скельну арку на березі. Але Етрета вочевидь приваблювала й багатьох інших художників, включаючи Олів’є Віньйо і навіть того Жільбера Тома, чий автопортрет з монетами висить у Національній галереї: вони обоє малювали ту смужку берега. Складалося враження, що кожний художник, який міг витратити гроші на квиток нової північної залізниці, їхав туди й писав хоч одну картину Етрети — і визнані майстри, й аматори, ті, хто малює вихідними днями для розваги, й любителі акварелі з вищого світу. Скелі Моне вивищувалися над усіма іншими картинами в історії Етрети, але й він лише віддав данину традиції.

Я відшукав сучасну фотографію міста — велична арка виглядала так само, як і за доби імпресіоністів. Залишилися й широкі пляжі з витягнутими на пісок і перекинутими човнами, й скелі з порослими травою верхівками, й маленькі вулички, уздовж яких вишикувалися елегантні старі готелі й житлові будинки — багато з них могли існувати вже тоді, коли в декількох метрах від них писав свої картини Моне. Але я не побачив нічого, що можна було якось пов’язати з написом, нашкрябаним на стіні в колишньому будинку Роберта Олівера. Хіба що в своїй бібліотеці книжок про Францію він повинен був зустріти цю назву й деякі описи мальовничих приваб міста. Їздив туди сам, щоб відчути «радість»? Може, під час тієї подорожі до Франції, що її згадувала Кейт? Знов майнула думка: чи не з’являються в Роберта помірні галюцинації?

Етрета була глухим закутнем, хоча й красивим: на моєму моніторі скеля вигиналася аркою до самих хвиль Ла-Маншу й зникала у воді. Моне написав вражаючу кількість видів того узбережжя, а Роберт, якщо я не помиляюся, не написав жодного.

Наступний день був суботою, і я зранку зробив пробіжку — до Національного зоопарку й назад, згадуючи дорогою гори, що оточують Ґрінхіл. Сперся на ворота, розім’яв сухожилля на ногах і вперше подумав про те, що мені, можливо, так і не вдасться вилікувати Роберта. І звідки мені знати, коли слід облишити всі сподівання?

Розділ 43

Марлоу

До зоопарку я бігав у суботу, а в середу в «Ґолденґров» на мене чекав лист з ґрінхільською зворотною адресою. Почерк жіночий: акуратний, чіткий, — Кейт. Я одразу пішов до кабінету, не завітавши ані до Роберта, ані до інших пацієнтів, зачинив двері й дістав ножа для паперу — то був подарунок моєї матері до закінчення коледжу. Мені неодноразово спадало на думку, що таку цінну для мене річ не слід тримати у службовому кабінеті, де багато сторонніх людей, але подобалося, що ніж завжди біля мене. Лист займав одну сторінку і, на відміну від адреси на конверті, був надрукований.

Шановний докторе Марлоу!

Сподіваюся, у Вас все добре. Дякую за Ваш візит до Ґрінхілу. Якщо моя допомога чимось зарадила Вам або (через Вас) Роберту, я рада. На мою думку, я не зможу довго підтримувати наше спілкування, і впевнена, що Ви це усвідомлюєте. Я вважаю нашу зустріч важливою, досі думаю про неї і гадаю, якщо Роберту можливо допомогти взагалі, то це зробить такий лікар, як Ви.

Одного я Вам не сказала під час нашої зустрічі — частково, з особистих міркувань, частково тому, що не була впевнена в етичності такого вчинку, проте тепер я дійшла висновку, що Вам потрібно це знати. Йдеться про прізвище жінки, яка писала Роберту ті листи — я Вам про них розповідала. Тоді я Вам не сказала, що один лист було написано на аркуші канцелярського паперу, у верхньому кутку було повне ім’я. Як я зауважувала, вона теж була художницею, а звали її Мері Р. Бертисон. Для мене ця тема така ж болісна, як і раніше, тож я вагалася, чи варто ділитися з Вами цими відомостями. Можливо, я взагалі не маю права на це. Втім, якщо Ви серйозно намагаєтеся допомогти Роберту, то я, напевно, мушу назвати Вам її прізвище. Не виключено, що Вам удасться дізнатися, хто вона, хоча я не зовсім розумію, в який спосіб це може бути корисним.

Щиро бажаю Вам усіляких гараздів у роботі, особливо, у Ваших спробах допомогти Роберту.

З повагою, Кейт Олівер

У цьому листі відчувалися великодушність, чесність, вразливість, деяка незграбність і щире серце. У кожному рядку я бачив силу волі Кейт, її рішучість діяти так, як вона вважає справедливим. Бачив подумки, як вона сидить за своїм столом у бібліотеці на другому поверсі, напевно, рано-вранці, наполегливо стукає на друкарській машинці, перемагаючи душевний біль, запечатує конверт швидше, поки не передумала, а вже потім на кухні заварює чай і наклеює марки. Зрозуміло, її мають засмучувати жертви, які вона приносить заради Роберта, але вона й задоволена собою — я бачив її ясно, у водолазці, що облягає фігуру, й джинсах, у вухах блищать коштовності; ось вона поклала конверт на тацю біля вхідних дверей і пішла будити дітей, приберігаючи свою посмішку для них. Раптом у мене з’явилося гостре відчуття втрати.

Адже лист був такими самими зачиненими дверима, які я спостерігав і доти, хоча він відчиняв інші двері. Що ж, мушу поважати її бажання. Я надрукував короткого листа у відповідь, дотримуючись професійного стилю, висловив подяку, запечатав конверт — пізніше його відправлять мої співробітники. Кейт не вказала своєї електронної адреси, не скористалася й моєю, що була зазначена на візитній картці, яку я вручив їй у Ґрінхілі: вочевидь, її влаштовувало це офіційне, повільне спілкування між нами — справжній поштовий лист подорожує за півкраїни, непомітний у хвилях кореспонденції. І все запечатане. Саме так ми могли б робити у дев’ятнадцятому столітті, такий само чемний, майже таємний обмін думками на папері, розмова на відстані. Листа від Кейт я поклав не до Робертової клінічної картки, а до своїх особистих паперів.

Решта справи виявилася на подив легкою, зовсім не детективним романом. Мері Р. Бертисон мешкала в межах федерального округу Колумбія, її повне ім’я було відкрито й чітко надруковано у телефонній книзі, де значилася й адреса: Південно-східний район, Третя вулиця. Іншими словами, як я й підозрював, вона була скоріше за все жива й здорова. Мені якось дивно було бачити, що цей уламок мовчазного життя Роберта Олівера лежить просто на поверхні. Зрозуміло, у цьому великому місті можуть мешкати декілька