Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Джерелами для історії чернигівських княжих родів окрім синодиків (властиво поки що тільки Любецького, бо иньші не видані) й лїтописей та лїтописних збірників, служать ще ґенеальоґії потомків чернигівських князїв — видані в Х т. Временника московського історичного товариства. На жаль, для сих князїв досї не зроблено чогось подібного до цитованого мною вище катальоґа північних князїв Екземплярского.

2) Ся остатня обставина мусить піднести в наших очах argumentum a silentio, яким служить брак звісток про князїв київських і переяславських для виводів про упадок княжої власти: як би там держала ся княжа власть, звістки про неї хоч би зрідка трапляли ся в лїтописних збірниках

3) Іпат. c. 561-2: нача отдавати дщерь свою Олгу за ЂАндрЂя князя Всеволодича Чернигову. Зотов на тій підставі, що в Любецькім синодику його нема між в. князями, міркує, що Андрій під час свого весїля не був чернигівським князем, а тільки жив у Чернигові при батьку; але біда в тім, що в Любецькім синодику нема сього Андрія й зовсїм, бо той Андрій, на котрого міркує Зотов, стоїть занадто далеко.

4) Филярет, за ним К.-Самарін і Зотов уважають його сином Володимира Ігоревича, згаданим у Галицькій лїтоп. під р. 1206.

5) Іпат. c. 568-9, 575-7, Лавр. с. 459 (в Воскр. І.179 він хибно названий „пронським”). Пізнїйша історія Свинського монастиря (на Деснї) оповідає, що його заснував Роман в 1288 р. — Древняя россійская вивліоθика2 XIX c. 284-5.

6) Записка синодика звучить так; „и сына єго князя Олга Романовича ; вел. князя чер. Леонтія, оставившаго дванадесять темъ людей и пріємшаго ангельскій образъ; во иноцех Василія” (c. 26). Філярет (Русскіе святые, 1865, вересень c. 121) покликуєть ся на якийсь „рукописний календар” (рукописные святцы), де Олег Романович має в чернецтві імя Леонтия. Се давало б можливість дїйсно звязати ті дві записки синодика докупи (тим більше, що сам Філярет далї зве вже Олега в чернецтві Василем — отже міг помилити ся в тім, що Леонтий було чернече, а не хрестне імя). Біда тільки в тім, що про той „рукописний калєндар” нїчого більше не знаємо; ануж автор того „калєндаря” скомбінував се все як раз з Любецького синодика? (пор. ще Описаніе Чернигов. еп. IV c. 41).

7) Для катальоґу чернигівських волостей в синодику маємо: кн. Федора Мстиславича (поправляють на „Мстислава”) новгородського, Константина Давидовича новгородського і кн. Дмитра новгородського, кн. Михайла Андрієвича трубецького, кн. Михайла глухівського, кн. Івана Романовича путивльського, кн. Івана путивльського, кн. Андрія рильського, кн. Василя рильського, кн. Георгія курського, кн. Дмитра курського (виписую тільки тих, котрих князївство означає сам синодик, — а се робить він не завсїди). В лїтописях маємо: Романа брянського (див. вище прим. 1), а в звістнім епізодї про баскака Ахмата — Олега кн. рильського і воргольського та його свояка кн. Сьвятослава липовецького.

8) Іпат. c. 569, 575-7. Пізнїйша ґенеальоґія каже, що Роман наложив головою в Ордї (Временникъ X. 68), але що лїтописи того не кажуть, і синодик такої смерти його не нотує (як робить при иньших), то я думаю, що Зотов (с. 197) мав право, не приймаючи сеї звістки ґенеальогії.

9) Виїмкове становище, яке займає між тодїшнїми сїверськими князями Роман, завдяки звісткам про нього Волинської лїтописи, було причиною, що в історіоґрафії дуже перецїнювано значіннє брянського стола в ті часи. Так Антонович (Моноґрафіи І c. 113) думав, що Брянськ став взагалї новим центром Вятицької землї; сей погляд знаходимо потім і у Багалїя (c. 308-9) і у Зотова (с. 191). Зотов думає, що в другій половинї XIII в. брянські князї були заразом чернигівськими (eo ipso?). Для сих здогадів властиво нема нїякої основи. Уже та обставина, що Брянськ захопили в 1-ій пол. XIV в. смоленські князї, не дозволяє його уважати полїтичним центром Чернигівщини. Але то факт, що Брянськ був тодї одним з визначнїйших міст, й там, може від часів Романа, перебував з часта чернигівський епископ, так що в 1-ій пол. XIV в. він часом навіть титулуєть ся без ріжницї то чернигівським то брянським — див. Теоґностові протоколи у Реґеля Analecta Byzantina с. 56 (1335), пор. 55.

10) Временникъ т. X — Родословная книга с. 46, 68-72, 155-7, 240-5. В лїтописях стрічаємо: кн. Сьвятослава Мстиславича карачевського (1310), Олександра новосильского (1326), Андрія Мстиславича козельського (1339), Константина Юриєвича оболенського (1368), Федора торуського (1380): Воскр. І с. 200, 205, II с. 16, 39, Никон. II с. 178, 190.

11) Воскр. І с. 185, Никон. II с. 177-8.

12) Собраніе государственныхъ грамотъ т. I с. 31-2.

Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом; обовязки супроти татарської зверхности; князї в Ордї; деморалїзаційний вплив татарської зверхности і переміни внесені нею в житє заднїпрянських князївств. Еміґрація боярства й духовенства з поднїпрянської України, перенесеннє митрополичого престола з Київа, упадок культурного житя на Поднїпровю.

Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї — на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах.

На територіях безкняжих житє вертало ся до форм переддружинних; громадська самоуправа вертала собі своє автономне значіннє; віче й місцеві „лїпші мужі”, що колись „держали землю”, знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них в части або в цїлости княжими аґентами. У внутрішнї відносини громад Татари мабуть не мішали ся — хиба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодїшнїх відносин образок русько-татарських відносин на Поділю, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнїйшою русько-литовською лїтописею: громадами правили отамани, очевидно з місцевих „лїпших людей”, з котрими пізнїйше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, „входять у приязнь” і наново орґанїзують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки зберати дань від сих атаманів 1).

В 1250-х рр. бачимо баскака в Бакотї, коли вона піддала ся Татарам 2); ролї його близше не видко. Потім під 1331 р. стрічаємо