Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Таке припущення викликало спершу непевні сумніви, а далі обурення, яке переростало у справедливий гнів натовпу. Черга взялася совістити Гітлєрку, але та раптом заголилася і почала плескатися по сідниці: мовляв, усі ви мені до гузиці. І хто зна, чим би це усе закінчилося, коли б із-за повороту не вигулькнула машина великого бабиного цімбори, начальника районної міліції Альоші Грібова на прізвисько Парадичка.

Машина радісно запіпікала і, скреготнувши колесами, зупинилася перед воротами сільради. Черга вмить замовкла, стрепенулась, вишикувалась і усміхнулась приязно сотнями ротів. Із машини поволі видавився приємно вражений Парадичка. За ним, із заднього сидіння, немов черв’як із кислого яблука, поволі вистромився вражений і ошелешений голова сільради.

— Какоє сознаніє! — сплеснув здивовано руками начальник міліції. — Какая високая общественная мораль! Єдва власть пріняла закон, а наші гражданє уже єго даже перевиполнілі! Правда, Андрюша?

— Так… конєшно… сознательность у нас… матір їй в душу… гута би їх убила… — прошепотів безкровними вустами Австрійський Пірат.

— Так што? Так всєм і напішем — явка с повінной, конфіскація орудія пріступленія і дєнєжний штраф! — сформулював задоволено начальник міліції і попрямував до черги, яка, поки що нічого не відаючи, радісним гелготанням вітала Парадичку.

Я обережно зайшов в обійстя діда Наполійона. У дворі — пустка. У такий час, особливо за погідного дня, всі — навіть собаки і кішки — були в полях і на виноградниках. Непевно постукав у двері прибудови, в котрій останнім часом мешкали мої мамка. Двері весело розчинилися…

— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.

Вони стояли на порозі якась сумно-задумана і освітлена божественною красою. Так, це були мої мамка! Я був ще дуже ранній, аби судити про жіночу вроду. Але глибинами підсвідомості, вірніше, чоловічими генами відчув — переді мною жінка неземної вроди. Це та краса, перед якою німіють, гамують дихання і навіть плачуть… Подібну жіночу вроду немає смислу описувати чи оповідати про неї, так само, як ніколи не передаси словами схід сонця, колір неба чи радість квітучого дерева.

Минуло десятки літ. І я уже в поважному віці намагався пригадати мамчине обличчя, поставу, колір волосся і очей, мріяв хоча би словесно намалювати портрет. Але марно: все зливалося у якусь животрепетну субстанцію, яка випромінювала світло, тепло і дивовижно-пречистого звучання музику. І я наче пірнав у кольоровий сон, з якого не хочеться виринати і повертатись у марнотне земне життя.

— Слава навіки Богу, мій хлопчику, — відповіли мама на моє привітання.

Обняли мене, зкуйовдили волосся, далі глянули у вічі і мовили:

— Цвітеш, неборику, красно, як божа ружа, а ростеш прудко, як трава. Заходь до хижі.

Хату, в якій мешкали мамка, дід Петро добудував спеціально для неї ще далеко до заміжжя доньки. Оселя була зведена із тесаної смереки, а до того ще й з архітектурною родзинкою: якщо дивитись на споруду здалеку, вона нагадувала великий ковчег. Це, напевно, була данина шани кораблю, на якому серед океанських просторів побачили світ мої мамка.

Тільки-но я переступив поріг помешкання, як неспогадано потрапив у неймовірний вир якихось божественних ароматів і пахощів. Вони були різні по насиченості, густоті, але разом творили божественну гармонію, від якої солодко паморочилось в голові.

Заплющивши очі, я зримо бачив кольори ароматів і запахів, чув, як вони тонко і мелодійно звучать. Їх, бачилося, можна було спробувати на дотик. І яка тільки музика ароматів тут не звучала: пахло свіжоскошеним сіном, щойно вийнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, молодим, ще нуртуючим у бочках, вином, зібраними звечора у саду яблуками, грушами і персиками, стиглою айвою… пахло… Одним словом, в моїй уяві так завше пахне селянське щастя… чи, ліпше би сказати: так пахне щасливе селянське щастя!..

— Тобі штось недобре? — запитали мамка.

— Хто вам таке сказав? — стріпонув я головою, виринаючи із пахучої симфонії.

— Бо тобою щось занесло.

— Се від запахів… у вас, мамо, так файно пахне!

— Се, Митьку, так пахнуть Слова.

— Ви фіглюєте? Які Слова?

— А ти поникай… попозерай.

Мама підійшли до стіни, зняли із неї біле покривало, і очам відкрилась ціла галерея дивовижних картин. І найперше, що вразило — тихе, незриме світло, чи, вірніше, тепле, як свіже ранкове молоко, благородне сяйво, що випромінювали десятки невеличких полотен. Видно, їх мамка малювали останніми роками, відколи покинули наші Небесі і перейшли жити до батька — діда Петра. Я підійшов до однієї із картин. На ній було зображено неймовірної вроди дівчину із дивовижно зеленими очима. Юне створіння, піднявши голову уверх, стояло перед велетенською скелястою горою, за яку заходило сонце. Наспівала ніч, гусли сутінки і, з усього видно, дівчину охоплював відчай… одна перед скелею серед близької ночі. Я нахилився ближче, і від дівчини, чи пак картини, повіяло густим запахом квітучої шипшини.

— Це слово Любов, — пояснили мені із-за спини мамка. — Це його образ і запах. Слово Любов — найдревніше у всіх мовах світу. Воно народилося ще задовго до появи людини, — продовжувала мамка. — Тисячі літ Любов самотньо блукала по безмежних просторах Господніх, своїм теплом народжуючи і запалюючи все нові і нові звізди. І Великий Творець, помітивши, яка велика сила і благородне світло таїться у цьому слові, взяв його на долоню і