Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Я відійшов на кілька кроків, проте запах квітучої дикої троянди ставав щораз сильнішим… І тут помітив, як зелені очі дівчини на полотні почали тихо світитися, випромінюючи невимовну умиротвореність. Дивовижно м’яке тепло, упереміш із густим запахом дикої троянди, огорнуло мене.

— Слово Любов, — мовили мамка, — найбільший дарунок Творця людині. Проте не кожному суджено прийняти цей дар і оцінити його. І тому велика сила людей ходить з порожніми очима, нічого не бачить навколо себе, окрім ворогів. Де дуже нещасні люди і трагічна їх путь… вони не захотіли прийняти до себе Любов… І не Творця, а їхня у цьому вина!

Поруч стояла картина із зображенням кривавого хреста на пустельному роздоріжжі.

— Це слово П’ятниця, — показали мені мамка, — кривавий хрест. — А чим воно пахне?

Я вдихнув і мене аж запаморочило од густого запаху плодів зрілої айви.

— Чути… чути… — я ніяк не наважувався.

— Так! Ти знаєш: чути айвою. Слово П’ятниця пахне айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово, відчувають пісок на зубах… І замість запаху айви вони відчувають страх. Таким людям треба по п’ять разів на день молитися і щотижня іти до сповіді.

Ліворуч біля картини із зображенням Слова П’ятниця стояло ще одне полотно. На ньому, у густо переплетених сітях, безсило тріпотів птах.

— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на помираючого птаха.

— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мамка. — І ймення йому Правда!

— А пахне воно…

— Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.

— Слово Правда, як видиш, має дуже смутні очі, а запах… Так, запах акації — він чистий і благородний. Але є люди, котрі, вимовивши слово Правда, відчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непереборне бажання відректися від свого імені і поміняти обличчя. Таким, коли спливає новий місяць, необхідно знайти криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора. І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щовечора приходити до криниці і молитися за всепрощення. А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і щоночі лічити зерна при місячному сяйві до тих пір, доки три маковинки не проростуть… Із них і народжуються паростки спокути.

Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стояла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. Проте у глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками густо-молочний туман і прямувала у тільки їй відомі глибини світів, сховані за білими завісами.

— А це хто? — з дитячою цікавістю торкнувся полотна.

І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалюється у якийсь магічний позакартинний простір. Більше того, я відчув, як і мене всього починає нестримно поглинати біле безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.

— Це слово Надія, — мовили спокійно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози…

— А пахне воно… якось дивно… наче персиками… чи ні — ожиною, — почав вгадувати я запахи, які розпливалися від білої картини.

— Надія — одне із рідкісних слів, яке не має постійного запаху, — підкреслили мамка. — Це все залежить від того, наскільки чиста і достигла душа людини. Ти, приміром, живеш між персиковим і ожиновим часами… Твоя душа ще тільки цвіте. Але прийде пора, і слово Надія набуде для тебе інших образів і запахів.

Під час розмови я спостеріг: мамка майже не дивляться на мене. Складалося враження, вони ведуть мову зі мною, але в майбутньому часі. Мамка ніби засівали у мою свідомість і пам’ять зерна, смисл і одкровення яких мало зійти і прорости у мені в далекому майбутньому.

— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцікавився я. — Ви хіба їх бачите? Хіба можна людські слова видіти?

— А як же, — посміхнулися мамка, погладивши мене по голові. — Ти ж сам чуєш, що слова мають запахи, свої кольори-барви… навіть музику… кожне слово має свою мелодію… А раз так, то слова можна і побачити.

— Коли людина говорить?

— Так, коли людина говорить, довкола неї літають її слова…

— І у всіх слова одинакові на подобу? — цікавився далі.

— Все залежить від того, хто їх вимовляє.

— А коли говорю я?.. — розкрив широко рота.

— Коли говориш ти, довкола тебе зграйками тріпотять різнокольорові метелики, — засміялися мамка. — А пахнуть вони яблуками-джонотанками.

— І так буде завжди?

— Ні… Все буде залежати від того, у якому часі ти житимеш… Он наші люди… їхні слова… бесіда… до колгозів були зовсім іншими, як тепер…

„То ще було до руських… се ще було до колгозів…“ Ці фрази у 50-ті роки