Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Мине багато років і я збагну: фатальна фраза «…се ще було до колгозів» поділила не просто політичне буття моїх предків у часовому вимірі. Вона зруйнувала і увесь їх духовний космос, тисячолітній уклад життя, звичаї і традиції… Мало того, що влада позбавила їх землі, худоби, майна… Вона автоматними прикладами вибивала двері храмів їх душ і брудними кирзовими чоботями топталася по святинях, злеліяних пращурами віками… Аморальна влада (а чи була вона в історії колись моральною) замахнулась і на найсокровенніше — рубала, палила, топила наших добрих, сумирних і печальних Богів, насаджуючи натомість своїх червоних ідолів-блазнів із фарисейськими усмішками на гостро-тонких губах і причаєним сатаною у глибинах порожніх очей. І лунало з гіркотою над краєм:

Пригадується, коли, бувало, збираються сусіди на вечірні посиденьки і хтось кине «коли ще не було колгозів», люди вмить затихали. Лиця їх притьмом оживали, на краєчках вуст починали тріпотіти щасливі посмішки і, захлинаючись, збентежено дихаючи, із якимось фанатично-одержимим блиском у очах вони навперебій, зацитькуючи один одного, починали згадувати про той безмежно щасливий час, «коли ще не було колгозів…» І в такі миті наші сусіди нагадували нещасних біженців, які, волею випадку, зустрічаються на чужині і починають із терпкою ностальгією і скупими сльозами згадувати рай на рідній землі: пахучі вогнища у хаті, солодку воду у криницях, ситий хліб на власному столі, щебет дітей і сміх коханих у батьківському дворі… Тільки на одміну од тих біженців, котрі втратили все, наші нібито зберегли і дах, і рідню, і могили предків, але загубили щось інше… найдорожче… точку опори на землі… і смисл прийдешнього дня… Все це залишилось у тому часі, «коли ще не було колгозів». І тепер наші люди нагадували навіть не біженців, а вигнанців. Саме вигнанців, яких силоміць виштовхали із Щасливого Часу. Того Щасливого Часу, коли сільська закарпатська родина перебувала у маленькому раю: клаптик власної землі, своя худібка, ліс, сінокіс, виноградник, сад… і велика сім’я біля вечірнього родинного вогнища. І щоденна молитва своєму Богу: доброму, милосердному, караючому і всепрощаючому… нашому Богу, а не тому, що живе за карпатськими перевалами на далекій, незнайомій і непривітній чужині.

Навіть мій дід Наполійон — вічно мовчазний, суворий, весь зібганий і заглиблений у себе, з печаттю постійного невдоволення, — коли я, уже будучи юнаком, — інколи запитував його про щось, «…коли ще не було колгозу», наче прудко виринав із льодової ополонки. Стріпував головою, глибоко вдихував і миттю перероджувався: обличчя його молоділо, зацвітало здивуванням і осявалось, наче у великодній молитві. Слова, що громадились у ньому місяцями, роками і, нікому не потрібні, байдужо дрімали у старіючій пам’яті і болючому серці, раптом зграями починали вилітати із його вуст. І всі вони про той час, «коли ще не було колгозу», світилися такою любов’ю і теплом, що я навіть фізично відчував, як ті дідові слова дихають ніжністю мені в обличчя і пахнуть Щасливим Часом. А в тому Щасливому Часі і дощі були солодкі, і трави росли, як дурні, і воли такі нагулювались, що на кожному ціла велика фамилія могла виспатись. І дерева так родили, що, сегіняшні, ночами стогнали, як породіллі…

Дід, захлинаючись, говорив далі і далі… При цьому із якоюсь винувато-блаженною усмішкою час од часу оглядався назад, на захід… Ніби той Щасливий Час ще лишився там… він ще існує, він ще живий… але нам ніколи уже у нього не повернутись…

Очевидно, багато тисяч літ тому, вигнані із раю, так само почували себе на безплідних І безлюдних просторах земних наші прабатьки Адам і Єва. Про що б вони не думали, про що б не говорили, до чого б не брались — їх печальні погляди були, мабуть, постійно звернені до недосяжного щасливого раю, що залишився за недосяжною стіною. І їм, грішним, до нього, того раю, уже ніколи не буде вороття.

І якщо наші прабатьки добре знали, через що втратили Божу ласку і райську благодать, то мій дід ніяк не міг збагнути — за що його так покарано, що водномить втратив свій маленький земний рай. Адже був покірним і слухняним християнином і Бога ніколи не гнівив.

Хоча — чого гріха таїти — були серед наших і ті, кому «сов’єтська власть і колгозна жизнь» замінили турботливих нянька й мамку. Це — наші вічні революціонери і борці за щастя народне. Такі нездатні звести в обійсті навіть пристойного будара-туалету. Проте, надриваючи горло, із шаленим завзяттям будують язиками світле майбутнє, їм ніколи покосити у дворі довкола хати бур’яни і лопухи, проте круглодобово наводять порядок у суспільстві. Вони готові утопити у ложці води і продати за срібняк сусіда, проте із фанатичною запопадливістю диктують тому ж таки суспільству мораль про любов до ближнього! У них не вистачає часу відвідати хворих стареньких батьків і допомогти їм шматком хліба, проте рвуть на собі сорочки за щасливе життя африканських негрів. І яка б влада не прийшла — вони всюди і у всьому перші! А як же! Язиками теліпати — не міхами кидати!

І коли нині хтось із новітніх революціонерів товче себе