Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Бо переконаний: кожна тверезомисляча людина бореться і трудиться во ім’я власного щастя. І живе за принципом святої трійці — Бог, Я і Моя сім’я! І коли у цьому трикутнику у неї існує повна гармонія, така людина є і чесним патріотом, і суспільно-відповідальним громадянином, і прекрасним сім’янином!

Але у той час сов’єтська власть зробила колгозну жизнь суцільним раєм на землі саме для тих, у кого в головах віяли буйні революційні вітри, а в роті безугавно працювало найбільше достоїнство і талант — пустий язик!

Мені на все життя запам’яталась потішна і вельми колоритна картина дитинства.

…Дід Наполійон дуже боляче пережив, коли сов’єтська власть забрала в колгоз його сінокоси, родючі ораниці, сади, худобу, майже весь реманент… Проте найбільшою трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в урочищі Галішка. Впродовж десятиріч дідо збирав з усієї Європи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут майже не було двох одинакових сортів. Кожен кущ був унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і людське ім’я.

Диво-виноградником приїжджали милуватися, особливо восени, не тільки пани із Мукачева й Ужгорода, а й з Відня, Будапешта, Праги, Берліна… Наче із глибокого сну, бачу ті високі, розкішні кущі і різнобарвні й вгодовані грознища. Зірвеш одне таке — вагою кілограмів зо два — візьмеш межируч і несеш, тулячи до грудей, як рожевощоке немовля. А який божественний смак, а які пахощі! Пишу ці рядки, згадую і вже достеменно знаю: вночі мені снитимуть розкішні дідові виноградники. І потім цілий тиждень усі сни мої будуть божественно пахнути тими золотоосінніми стиглими гронами…

І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі називали Імператорською, дід Наполійон заголосився вступити в колгоз при умові: цей виноградник він буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки великий авторитет, що його бажання безвідмовно задовольнили навіть партєйці.

Якогось ранку я приніс дідові на виноградник сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик із підбиваною фасолею і почав неквапно їсти. В цей час внизу, у долині Сигут, зазвучала музика і залунав революційний марш:

Від західної околиці села, йменованої Бразилією, крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того дня, певне, відзначалось якесь державне свято, бо із самого розвидня з боку Мукачева постійно лунали революційні і військові марші, навколишніми просторами час од часу розлітались гучні й емоційно піднесені голоси радіодикторів. Наші бразильці — а саме там, у бразильській частині села, завжди проживав революційно настроєний люд — очевидно, теж прямували на святкові заходи до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і щосили лупала у бубон його, вже, здається, четверта жона Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервечкою чалапали позаду зо два десятки менш значимих партєйних фюрерів і фюрерок місцевого розливу. Окрилені піснею, вони йшли під червоним прапором твердо, рішуче, раз у раз здіймаючи кулаки, грозячи зітерти у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили… Це був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось таки із долини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і снідав. Пролунала різка команда Гебельса. Бразільська армада вмить зупинилась.

Далі всі обернулись спиною до діда, зігнулись, почали плескатись у сідниці і хором скандувати:

І так прокричали разів зо десять! Дід, великодушно хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:

— Позерай лем, синку, як наші люди файно демонструють свої образовані пролєтарські морди! — тицьнув на голі сідниці.

Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрикнув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі. На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли голови і, з пролетарською ненавистю дивлячись у бік діда, гордо заспівали:

Коли колона вийшла із Сигута і зникла між першими хатами Росвигова — передмістя Мукачева, дід раптом впав під дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:

— Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю, вони, — дід