Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Потім дід опустив голову… помовчав, наче пильно вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив тільки він, сказав:

— Так, Господи праведний: тілько у муках… тілько тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо собі тутки на землі, царство твоє небесне!

…Набагато спокійніше і більш по-філософськи віднеслися до сов’єтсько-колгозного життя на другому боці моєї родини — колоритні і завжди оптимістичні Данки. Приміром, коли до нас заходив хтось із нової влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу, Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:

— Йой, мали би’сьте долю, так смачно жиємо теперички при сов’єтській власті, як пітята під квочкою. Добре нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого винця. Айбо ще май-май ліпше тому, хто не кашляє!..

Якось мої дорогенькі нянько запитали:

— Мамо, што тото ви, до міндена, усе квочите про то, што добре жиється тому, ко не кашляє?

— А што — хіба не правда? Тепер, ко не кашляє, може цілими ночами красти кілько лем хоче! Головноє, аби лем ніхто не чув, а увидіти у темноті — не увидить! Так што, дорогий синку, тепер головноє сокотитися, авби десь не простудитися.

А дідо Соломон у відповідь на всі удари судьби взагалі говорив: «У житті здравомислящого чоловіка може бути лем єдна страшна трагедія: коли за душою немає ані копійки, а випити до смерти хочеться!»

І говорили із легкістю про нове життя мої дорогі Фіскарошка й Соломон не випадково. Річ у тім, що створювався колгосп на Небесі за дещо незвичних обставин. Скажімо, у Палестині, Ватікані, Бразилії, на Балканах — землю і худобу усуспільнили під мудрим керівництвом комуністичної партії одразу по кількох роках од визволення Закарпаття. А ось про Небесі колективізація якось призабула. Одні подейкували, що на присілку й так нидіє жеброта і що з вошливих візьмеш — десяток гектарів садів і виноградників. Інші поговорювали, що совєтській власті тяжко підніматися на Небесі. І як красномовний доказ тикали на перекинутий у ярузі перед присілком іржавий танк. Підбита мадярами ще у війну машина багато літ лежала уверх іржавим черевиськом у в’язкому болоті. Ніхто її звідси не прибирав і коли хтось із прийшлих запитував, що за оказія у ярузі, сельчани відповідали: «То сов’єтська власть лізла на Небесі, перевернулася, виматюкалася, плюнула і вернулася назад».

Як би там не було, але ми, небесники, були людьми не колгозними, вільними і це вельми тішило наше самолюбство. Пригадую: ще на початку 50-х років ми, бувало, йдемо із бабою до Палестини, де проживав її двоюрідний брат Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс… Прошкуємо повз колгоспне поле, де палестинці чипіють із мотиками над шнурочками кукурудзи. Баба йде, гордо піднявши голову, наче її щойно коронували на англійську королеву, і замість вітання звисока рече:

— Задурно робите!.. задурно робите!..

— Правду маєте!.. правду маєте, гута би вас заморила! — дружно відповідають їй палестинські колгозники.

Проте прийшов невдовзі гаплик і нашій свободі. Як ведеться споконвік у славній історії: наші чесні і мудрі люди можуть пережити усі злигодні світу, включаючи і єгипетські прокази, окрім щастя сусіда. Недобрі палестинські, бразильські, аргентинські, балканські язики таки домоглися свого: одного дня, у саму Божу неділю, усі Небесі зібрали у колишній мадярській жандармерії. Небесники вискали, пискали, зуділи-дзумчали, як дрозофіли у бочці із почавленим виноградом. Уповноважений, як нині пам’ятаю, довго слухав, терпляче мовчав, а далі звернувся до присутніх із такими словами:

— Колхоз дєло добровольноє: «Кто нє хочет в колхоз, может спокойно себе єхать пахать в Сібірь, ілі, скажем, выращівать помідори на южний берег моря Лаптєвих!»

При цьому представник влади витяг із кишені пістолет і гримнув ним об стіл. Всі оніміли, пістолет поволі крутився на столі… Порожня зіниця дула, немов сатанинське око, бачилося, пронизує кожне серце і заглядає у найпотаємніші закамарки своїх жертв. Потрясіння було настільки великим, що сельчани навіть не ворохнулись, коли нанашка Гітлєрка зо страху голосно пукнула, добряче зіпсувавши повітря. Пістолет нарешті зупинився, і дуло вперлося прямо в чоло Соломонові. Дідові стало геть не по собі: навіть не страшно, а якось дискомфортно… так, ніби хтось підглядав, коли чоловік нужду справляє. Це почало його муляти, все тіло так засвербіло, ніби позаторішні воші просили опохмелитись. І Соломон не витерпів. Рішуче встав і, не відводячи очей від дула пістолета, сказав:

— Люди добрі, ви ци пам’ятаєте, што звідала Марту Четвертакову її Анця, коли виходила заміж?

— Тать пам’ятаємо… знаємо… хто би то забув! — почулося врізнолад з усіх боків.

— А пам’ятаєте, што Четвертачка відповіла своїй Анці? — запитав дід.

— Тать де би’сьмо забули!

— Но та тогди якого фраса торгуєтеся із владою! — дід показав пальцем на пістолет. — Най буде колгоз!

— Но та най буде! — розчаровано простогнали всі небесники і далися писати заяви.

Уповноважений був приємно вражений таким розгортанням дійства і після зборів запитав діда: які ж такі магічні слова сказала славнозвісна Марта Четвертакова своїй дочці, коли та