Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Знаєте, пане-начальнику, коли Анця виходила заміж, то перед першою брачною ніччю запитала Марту Четвертакову: «Мамко, а як мені спати із чоловіком: у будюговах ци без будюгов, то єсть — трусах ци без трусів?» На што Марта уповіла:

«Небого Анцько, як хочеш: у будюговах ци без будюгов, але всьо равно будеш видримбана».

Відповідь діда вельми потішила уповноваженого. Він щиро розсміявся і задоволено поплескав Соломона по плечу. З усього видно, мукачівський начальник виявився, на одміну від партійних єдиновірців, особою хоч і рішучою, проте неординарною, розважливою. Оцінивши ситуацію, а в ній і вчинок діда, уповноважений одразу й запропонував кандидатуру голови колгоспу — Соломона.

На влаштованій із цієї нагоди у нас гостині мукачівський начальник цілий вечір інструктував Соломона й Фіскарошку з організаційних питань колективного господарства. А наостанок пообіцяв повернутись через два тижні й оцінити зроблене.

Звичайно, ревні організатори колгоспного руху на Закарпатті Соломон, а особливо Фіскарошка, зрозуміли колгосп по-своєму.

Вже наступного дня баба, погрожуючи пістолетом, який, мовляв, у неї спрятаний у будюговах, зігнала з десяток небесників до нашого обійстя. Від імені голови колгоспу, тобто діда Соломона, Фіскарошка виголосила перед новоспеченими колгоспниками дуже палку політичну промову.

Облаявши дуже негарними словами всю світову «імперіалістичеську паскудь», вона твердо заявила, що віднині весь люд на Небесі буде трудитися тільки на благо народне. І тут же дала небесним колгоспникам перші колективні завдання: завезти до нашого обійстя на зиму дрова, вибрати нашу картоплю, виламати кукурудзу, обірвати фасолю й скосити всю отаву. Зібраний урожай весь перебрати й поскладувати у нашому обійсті.

Коли через кілька днів усе було зроблено, баба всіх погостила, красно подякувала і мовила:

— А тепер, неборята, беріть у руки гузиці і тікайте хоть до столиці, бо ми з дідом будеме варити паленьку.

Коли по двох тижнях уповноважений, як і обіцяв, навідався із секретарем парторганізації Крумпляником на прізвисько криволабий Гебельс до нашого обійстя, ледве із глузду не збіг і від побаченого аж почав заїкатися. Як на мене, картина виглядала не так вже й страшно, а скоріше навпаки: ідилічно, у ліпших закарпатських традиціях — ну такий собі народний кітч…

Під наспіх збитим колгоспниками дерев’яним наметом, наче столітній циганин, глибокодумно курив самогонний апарат. Із його гачкуватого, як у турка, носа по нитці капали: «бабині сльози». Біля намету, притулившись ніжно один до одного, як молодята, у глибокім і праведнім сні хропіли дід із бабою. По двору, сердито гелгонячи, наклювавшись виварених сливових рештків, заточуючись і присідаючи на тяжкі сідниці, бродили войовничі гуси. Найбільший гусак, певне найп’яніший, лежав поруч із бабою, поклавши на її черево голову. На дідових грудях дрімала мудро кішка, а в узголов’ї примостився пес і теж по-філософськи куняв. Завбачивши пришельців, п’яні гуси пробували рвонутись в атаку, але, не пробігши й двох кроків, гордо, як римські легіонери в бою, падали, підкошені сливовицею на землю.

— Што ето за цірк на шаріках? — нарешті спромігся видавити із себе мукачівський начальник.

— Матір вам душу, вставайте, бо вас фрас возьме! — почав трусити сплячими голуб’ятами Гебельс.

Дід смачно цмокав у сні губами і по-ангельськи усміхався, а баба, як молотарка, фурчала і дуже матюкалася. Врешті-решт, дійшовши тями, Фіскарошка глянула на гостей, невимовно зраділа і сокровенно повідала:

— І-ї-їй, ороньові ви мої легіники, така ядрена, як смола горяча, як божа ружа… пахняча…

— Хто? — запитав Гебельс.

— Як хто? Паленька… сливляночка — текла би з каждого камінчика і травички, і росички. Но та тепер погостимося із вами, солодкі ви мої.

І баба хутко похопилася за стаканами. Але мукачівський пан дуже розсердився і почав вимагати звіту про колгосп — де люди, що вони уже зробили? На це баба із вдячністю показала на величезну кіпу заготовлених дров, із неприхованою радістю розповіла, як колгоспники зібрали нам урожай… покосили отаву і звезли до хліва.

— Но, а пак нашо нам далше колгоз? — із дитячою невинністю розвела руки Фіскарошка.

Мукачівський начальник запалав злим вогнем і почав довбити Соломонові і Фіскарошці, що колгосп — це постійна, щоденна праця не на себе, а на державу, на народ.

— Здесь нєт розгільдяйства, п’янки, лодарства! Здесь только работа, работа і работа! — махав кулаком уповноважений.

— О та перебачте, товаріщь начальник, — мовила розчаровано Фіскарошка. — Ми з дідом свистали на таку церемонію… Ми у Богонька камінням не кидали, авби тяжко робити.

Тут баба глянула вгору такими очима, наче просила від небес підтвердження, що вони з дідом не мають перед Всевишнім гріха і тому нічого їх, двох голуб’ят, заставляти робити.

— Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі?! — не витерпів Гебельс.

— Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як тепер кажуть, агітаторами, — заявила Фіскарошка. — Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не робили мотиками чи косами, а лем співали і танцювали… Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш виціфровувати.

Мукачівський начальник напівбожевільними очима дивився то на Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, обхопив голову руками і у глибокім відчаї заревів, як медвідь у хащі.