Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

брами Гонт-гауса, викликав червонопикого Сілена в червоному, гаптованому сріблом жилеті, воротаря цього палацу. Воротаря також налякала поява розпатла­ного блідого полковника, і він загородив йому дорогу, не­мов боявся, що той силоміць увірветься в дім. Але Родон Кроулі тільки витяг візитну картку й звелів швейцарові неодмінно передати її лордові Стайну, звернувши увагу на написану там адресу і не забувши сказати, що полковник Кроулі з першої години весь час сидітиме в Ріджент-клубі на Сент-Джеймс-стріт, а не вдома.

Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озира­лися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з’являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася від­права. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й на­казував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.

Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чи­сто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку. Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робить­ся навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капі­тана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.

Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через не­стачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ран­ковим спочинком. Напередодні він побував на веселій ве­чері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки - одне слово, з найрізноманітнішими людь­ми,- відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.

Його кімната була вся обвішана картинами на теми ба­лету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому нада­рували друзі, коли залишали полк, одружувалися й виби­рали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війсь­ку, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперни­ками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Мак­мердо - бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з чер­воним носом і довгими нафарбованими вусами - лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».

Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королів­ська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмер­до; він був надійним пристановищем для кожного джентль­мена в біді.

- У чім справа, голубе мій? - запитав старий вояк.- Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали капітана Маркера?

- Ні, йдеться... йдеться про мою дружину,- відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.

Капітан свиснув.

- Я завжди казав, що вона тебе кине,- почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,- такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим по­глядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.

- І що, іншого шляху немає, голубе? - поважним то­ном повів далі капітан.- Ти маєш тільки підозру чи... ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти гвал­ту, коли є змога.

«Диви, він аж тепер її розкусив!» - подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.

- Є лише один шлях,- відповів Родон,- і котрийсь із нас помандрує ним на той світ. Розумієш, Маку, мене при­брали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх са­мих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.

- Так йому й треба,- сказав Макмердо.- А хто то був?

Родон відповів, що то був лорд Стайн.

- Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він... тобто, що ти...

- Що, до лихої матері, ти маєш на думці? - заревів Родон.- Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га?

- Світ, голубе, любить поговір,- відповів той.- Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні?

- Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт,- сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив облич­чя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко звору­шило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.

- Ну годі тобі, голубе,- мовив той.- Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.

- Ти не знаєш, як я її любив,- схлипуючи, мовив Ро­дон.- Їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею. Повір мені, я заставляв свого годинника, щоб задовольнити якусь її нову забаганку, а вона... вона весь час складала гроші для себе й пожаліла сто фунтів, щоб вирятувати мене з біди.

Капітан Макмердо ніколи ще не бачив свого гостя таким схвильованим. Родон збуджено й недоладно розповів товаришеві, як усе відбулося. Той ухопився за деякі не­певні місця в його розповіді.

- А може, вона й справді невинна, коли так каже,- мовив він.- Стайн і раніше сотні разів бував з нею на са­моті в тебе вдома.

- Може, й так,- понуро, відповів Родон,-