Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

часто бачив свїт саме так — навпаки. Усі ті непевні усмішки та перемигування реп’яшками липли до костюма-трійки. Хома зібгався у скромний ганчір’яний вузлик. А що коли Роза Семенівна встигла подзвонити сюди про його «наречену» і всі вже знають? І його реноме борця за моральну чистоту буде дискредитоване? Ага, нам вичитував, а сам такий, сам не без того, — потиратимуть руки зловтішники. А вночі намажуть двері в квартирі дьогтем. Аспірант же Груєнко, сам відомий бабій, негайно настрочить доповідну в ректорат.

Водянистий гірко пошкодував, що ув’язався в нічну пригоду. Він ще нічого не здобув, але щось уже втратив. Штатне місце ласкавого теляти, котре притьмом зайняв його альтер-его, пролаза і підлабузник Груєнко. Тепер той хвацько підкручував чорненькі, мов у пікового валета, вусики й підморгував Хомі. Мовляв, що з воза впало, те пропало.

Хома нашорошив вуха. На кафедрі лунав ледь чутний тріск. Ще міцною, здається, була стара крига, ще гладенькою була поверхня, але десь у верхів’ях уже зародилась могутня весняна наукова течія, загрожуючи змити з насидженого місця необачного рибалку. Ця свіжа течія набирала силу, високою хвилею котила старим, мулистим річищем, відкидаючи геть бляшані, стандартні, склепані з крадених у держави матеріалів, балок, рейок, цеглин, сарайчики дисертацій, котрі їх власники спішно виганяли на кисільних берегах. Вже ставали на чати санітарні кордони, вже хитало застояні в портах, порослі мушлями кораблі докторських, вже, закотивши штани, тюпали геть перші невдахи, та Хома про це не знав. Він спізнився на кафедру, а вранішніх газет прочитати не встиг.

Зате про це першим дізнався Груєнко, котрий будь-що мав перескочити брід, доки та течія не сягла й сюди. Тому, коли у професора Забудька від власної промови задерло в горлі, Груєнко, а не Хома, притьмом налив у склянку пепсі-коли, принесеної з дому. Коли упав на долівку червоний олівець, саме Груєнко, а не Хома, дорачкував під столом до нього першим. Коли професор оглушливо чхнув, то Груєнко, а не Хома, солодко пропіяв: «На здоровлячко». Знищений Хома з якоїсь туманної височини дивився на це, і складні почуття нуртували в ньому. Легка гидливість підступала до горла. Ні, таки ця нічна пригода зовсім вибила Хому з сідла.

Не слід йому було сьогодні соватись з дому. Сьогодні він не боєць. Три фізіологічні спади, три чорних дні збіглися в один. Водянистий покірно, тупо слухав, як професор Забудько із справедливою стривоженістю говорив з кафедри про те, що окремі молоді науковці подекуди думають, ніби вхопили бога за бороду, хоча їхні праці мають сумнівну наукову цінність, починають регулярно запізнюватись, не поважають старших по науковому званню, не віддають увесь свій вільний час науці, а встряють у сумнівні пригоди, — отут Хома і відчув, що здорова керівна рука крутить його за червоне вухо і тицяє писком у манну кашу.

— Дисертація Водянистого…

— Сіра, водяниста, — самими губами пролопотів Груєнко.

— Вкрай сіра і водяниста, — голосно продекламував професор Забудько. — І ми добре подумаєм, кому надати право першочерговості при захисті. Нам є з кого вибирати. І кон’юнктурні, шаблонні праці, де немає жодної думки, на нинішньому етапі не пройдуть. Суспільству потрібні оригінальні, талановиті роботи. Локомотиви науки. А термітів у нас досить, — сківчив професор і ласкаво погладив аспіранта Груєнка по голові.

Чи то так здалося Хомі. Він усе тепер бачив, усе розумів. Усередині йому млоїло. Після засідання він знову не встиг зодягнути пальто на професора і вручити інкрустовану ковіньку. Хто ж хто, а Водянистий досі пречудово знав, що головне в житті — ніякі не здібності і різні там таланти, а вміння догодити, піднести ковіньку в зубах, лягти так, щоб об тебе звикли витирати ноги.

— Не переживай, — кинув йому на ходу ощасливлений Груєнко. — Тепер я першим захищатимусь, а в тебе часу буде досить.

Значить, точно. Він проґавив. Сині, рожеві обіддя закружляли перед Хомою, як на гімнастичному святі. Щось важливе він не врахував, спізнився — і розплата наступила негайно ж. Портфель випав з рук посеред коридора. Куди бігти, кого благати? Кому руку цілувать? Скрізь, скрізь самі Груєнки. Витіснять, підставляють ніжку, втопчуть в бруд, а після всього ще по плечу поплескають, мовляв, спорт є спорт.

Його дисертація — сіра, водяниста? Та він же писав, як усі! Вона ж не гірша і не краща за інші! Щось незрозуміле коїлось у науковому світі. А можливо, й справді сіра, нікому не потрібна? Розчавлений сумнівами, підозрами, Водянистий заціпенів у якомусь анабіозі. Йому нічого не хотілось. Це була катастрофа. Першим захищатиметься Груєнко. А Груєнко списував з тих же джерел, що і він. Тепер він буде плагіатором, бо опинився другим. Уся тонка Хомина інтрига оберталась тепер проти нього ж.

Довкола снували студенти, подзвонили на пару, а потім на перерву, а Хома стояв, мов слуп серед голого поля, од усіх од’єднаний, нікому не потрібний. Чужий на цьому святі життя. Тепер він добре розумів стан незнайомки. Вона теж чужа в цьому світі. Коротка тінь за його спиною усе довшала та довшала, доки не показала, що надійшов вечір.

Водянистий провів долонею по обличчю. За кілька годин щетина виросла на сантиметр, як на мерцеві. Що ж, він науковий труп. Хома нетвердо видобувся на вечірню вулицю. На розмірену течію його життя ці дві останні події впали, як два крутих береги на ліниву річечку. Каламутна, збурена вода незнаних пристрастей прибувала в Хомі, шукаючи виходу.

Він брів кудись рипучим тротуаром, не помічаючи дороги, несучи свого смушевого пиріжка в руках. Мов з власних похоронів. Механічна лопата ковтала вчорашній сніг. Сновигали завантажені самоскиди.

На крутому підйомі біля театральної каси він послизнувся, махнув руками, ніби для польоту, проте впав, забивши лікоть. Позаду зловтішно засміялись важкі підлітки. Світ металевих і алюмінієвих кутів, механічних вироків і холодних стосунків налаштувався проти Хоми. В селі все було низьке і кругле, а в місті високе й гостре. Від болю і синього, мов цибуля, надвечірнього морозу на очі навертали сльози.

Нова неясна думка завела Хому в господарський магазин. Він схилився над вітриною і довго вибирав білизняну вірьовку.

— Ця витримає? — байдуже спитав він молоденьку продавщицю.

— Що?

— Мене, — похмуро сказав Хома.

Дівчина пирснула, але, зустрівшись із Хоминими очима, затулила рот долонькою:

— Вам треба капронову. В касу карбованець двадцять. Хома кинув