Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Гарний шнур він купив. Міцний, еластичний. Люстру «каскад» він зніме, а вчепить себе. Гак у стелі дебелий, старорежимний.

І ніхто не заплаче. Кому він потрібен? І враз згадав, що вдома на нього чекають. І ця ще новіша думка нашатирем різонула в ніздрі. Хомі до судоми стало шкода і себе, і цю нещасну. На кого ж він її залишить? Вони обоє нещасні і мусять бути разом. Вони зрозуміють одне одного і зможуть бути щасливі. І начхать їм на розмови та пересуди.

Від цього першого кволого проліска надії настрій Хоми враз поліпшився. Він рушив веселіше, з дивною полегкістю, майже не торкаючись землі, як святий після виснажливого великоднього посту. Його охопило хмільне передчуття, що в нього вдома оселилось щастя. Незрозуміле, хворе, але його. Потрібне тільки йому. Єдине на світі. Лихого він їй не зробить, а з таким тонким психологом, як він, незнайомка видужає швидше, ніж у казенних палатах. Та й чого навчиться хворий серед хворих, ізольована від ізольованих? Тут же він заново з нею всю життєву програму пройде. А історію хвороби, методи психотерапії, можливо, покладе в основу своєї нової дисертації. Усі Груєнки ще лікті гризтимуть.

Логіки в цих міркуваннях було мало. Хома хапався за соломинку. Він розумів, що дівчину, певно, вже розшукують. І сім’я, і міліція. Та вона була необхідна йому тепер більше, ніж усім іншим. Якби ця незнайомка не зустрілась учора йому на дорозі, він би сам створив її. Це був єдиний місток, який зв’язував Хому з життям. І тоді, всупереч здоровому глузду, в ясному хворобливому прозрінні Водянистий відчув, що ніякої сім’ї в неї немає. Що вона, як і він, сироти на цьому білому світі. Що вона нізвідки, нічия, сама по собі, ніби криниця при дорозі. Ніби народилась учорашньої ночі. Краєм туманної свідомості, понад засніженим узліссям, майнувши рудим лисячим хвостом, пробігла вже зовсім неймовірна здогадка про її неземне походження. Що життя дає йому, Хомі, один шанс з чотирьох мільярдів, аби доторкнутись до таємниці. Увійти в контакт з дивним світом, котрий завжди співіснує разом з нами. Але всі ці летючі докази, виривши, мов відомий метеорит, глибоку впевненість у свідомості, зникли, не залишивши по собі слідів.

Так пара переходить у воду, а вода — у лід. Сусідам він скаже, що одружився. Хома різко видихнув нерішучість і подався по магазинах. Незнайомку й котів треба було чимось годувати. В гастрономі він придбав марокканські сардини, маслини, сир з пліснявиною і навіть пляшку болгарського, хоча з певного часу терпіти не міг спиртного — допінгу для лінивих. У сусідній кулінарії йому зважили кіло фаршу для котів, поклали в коробку з-під цукру свіжих тістечок. Тепер у Хоми з’явилась сім’я. Він вперше в житті дбав не лише про себе — і це було так, ніби він виріс ще на одну людину.

Скособочившись, перекладаючи з руки в руку важкий портфель, Хома завернув на колгоспний базар. Сьогодні в нього було свято хоробрості, і він вирішив накрити святковий стіл. У лункому склепінчатому приміщенні ринку густо пахло селом, тупцяли рум’яні дядьки й тітки за довгими рядами. Місячними серпами ясніли на прилавках скибки гарбузів, пахло смаленою щетиною. Тільки тут Хома дихав на повні груди, міг розперезатись. Він торгувався, смішно жартуючи, з примовками і приказками, вбирав у себе різні слівця, підштрикував гголодиць і таким чином не відривався од землі. За побрехеньки ціну трохи йому спускали. У зігнутої в дугу старої, котра трохи недочувала й недобачала, Водянистий майже дурно вициганив кіло добрих груш, котрі світилися на терезах двохсотватними електричними лампочками. Кілька років тому Хома привозив на цей базар і матір з сушеницями. На виторг вони купили Хомі в універмазі заграничний костюм. Хома крутився в дзеркальній кабінці навсебіч, а мати втирала хусткою куточки очей: «Який же ти у мене гарний».

Водянистий почервонів і заспішив. На самісінькому виході біля ящиків з цибулею Хомі почулося, буцім його хтось кличе. Чийсь далекий рідний голос: «Синку». Спина враз зледеніла. Не вірячи собі, він став поволі обертатись. Позаду стояла замотана в попереку хусткою тітка з клунками. «Завдай-но, синку», — несміливо попросила вона. З цим глибоким придихом говорили усі жінки в їхньому поліському краї. Так говорила і його мати.

У Водянистого знову важко стислось серце: Він знову непоправно запізнювався із своїми благодіяннями туди, де потрібен був сам. Ця найновіша думка шарпнула за барки. А що коли і незнайомка щезла, розтанула, не сказавши чогось головного, неймовірно важливого, не прийнявши спокути? Він же забув про неї. І цілісінький день тремтів за власну шкуру, за палітурки. Дужа сила кинула його під машини, під скрегіт гальм, на червоне. Але він у три кроки здолав ту небезпечну смугу й по-чоловічому мстиво всміхнувся. Уперше в житті, він рвонув на червоне, і це йому вдалося.

Ледь втрапляючи ключами в замки, Хома увірвався до своєї квартири й замер на порозі. Його занедбана холостяцька обитель дихала свіжістю і чистотою. Дубовий паркет смачно пах розпареним деревом. Портьєри були зашиті. Словом, гармидер в речах щез, ніби досвідчений командир вишикував гурт новобранців.

Незнайомка сиділа під картатим пледом у кріслі й розпускала заношений Хомин светр з продертими ліктями. Забачивши свого скуйовдженого рятівника, вона вся засвітилася, мов віконце в хаті, що радо зустрічає подорожнього. Блудного сина.

— Де ж ти забарився, коханий? — спитала вона так ніжно й так буденно, ніби вони прожили вкупі вже багато років, усеньке життя, мов голуби, й розуміли одне одного без слів.

Усе було, як у всіх людей. Він прийшов з робота натомлений, знервований, а вдома його чекає та, якій з легким серцем можна звірити всі турботи й гризоти життя-буття.

Троє кошенят ганяли по підлозі клубок вовни, гладкий ледачий кіт дрімав, скрутився бубликом у неї на колінах. Руде волосся було забране у вузол аптечною гумкою. Уся вона ясніла такою любов’ю і ніжністю, що Хома вщипнув себе. Чому він? За що? Тисячолітній порядок, вікова доцільність людського життя зустріли його — і від цього мирного домашнього вогнища, котре вижило на вітрах століть, дихнула така теплінь, що Хомі захотілось завити, заплазувати, мов побитому бездомному собаці, котрого нарешті хтось приголубив.

— Ти, мабуть, голодний, — сказала вона, підводячись. — Сідай до столу, я зараз усе принесу.

І