Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

Відповіла йому кристально чесним поглядом. Ой, можна подумати, що я ловлю захват від своїх невдач. Та моя самооцінка скоро вже постукає з дна. І не можу сказати, що від того мій настрій покращується, а світогляд стає сповненим світла й тепла. Ніхто не любить програвати й почуватися дурнем. От і мені не подобається, коли в мене все безнадійно погано і я жалюгідна по життю…

- Х’юстон, у нас проблеми? – промайнув Зорян у мене перед очима.

- Я сама проблема, - буркнула я у відповідь, але з нірвани самокатування випливла.

- З цим й спорити не буду, - зареготав Зорян.

Видихнула в спробі намацати спокій, але поглядом намацала тільки здоровенну вазу. І усі свої ниці наміри я поховала під бетонною переконаністю, що і це мине. Все в цьому світі тимчасове, то чи варто псувати свої нерви усілякими тлінними випадками про які я за кілька днів і не згадаю? Як каже досвідчена сімейним життям Іринка, що ніколи не сперечайся з чоловіком, відразу або починай плакати, або роздягатися. Ти диви, як багато в мені живе інформації про сімейне життя…

- Пішли, проблема, вечеряти, - повивчав мою мармизу Зорян і пішов на мирову.

   Вечеряли ми в блаженній тиші. Зорян активно жував, Еміль так колупався в тій тарілці, наче щастя шукав. А я роздумувала. Тиша на мене благотворно впливала й думки радісно стрибали одна спереду одної.  І чогось так вони почали з останнього прокляття Еміля, а потім повернулися до попередніх, не менш цікавих, епізодів бурхливого життя Еміля. По суті, Еміль уже мав три рази померти, якби не моє втручання…І, певно, хтось уже мав помітити моє втручання…Гм! Яка свіжа думка…і така несподівана…І що це означає? Що хтось уже знає про мене…Прокляття було сильне…хтось хотів, щоб він помер…а він не помер…І? Щоб я зробила, якби була отим «кимось»? Гм?! Повторила б спробу…Це ясно…І як складно…Й чому прокляття наслали саме зараз? Ненавиджу цю всю містику…

  Що щось змінилося я навіть не відразу відчула…спочатку прийшов холод…він заповзав до кісток, пірнав в кожну клітину й від нього тягнуло старим та древнім тлінням. Зловонна магія накрила з головою…Туман линув з кожної шпарини, крутився біля ніг і ліз до рота…а тоді я побачила їх…вони збільшені до розмірів змій змішалися в один суцільний клубок, що ворушився, звідтіль тільки час від часу випадали окремі представники гельмінтів. Мене пересмикнуло…гіркота набігла повний рот і з трудом її ковтнула…серцебиття ввалило своїх 120 ударів на хвилину…А той клубок сплетений з круглих, стрічкових та сисунів невпинно до мене наближався…

- Зорян…- простогнала я…

Він не відповідав. Довелося на мить відірвати погляд від того моторошного клубка й кинути погляд на нього. Він сидів байдужий, його губи кривилися, по чолу котився піт й мовчки перебирав щось пальцями…

- Еміль…- перевела погляд на хлопця.

Дикий вираз обличчя ясніше ясного показував, що він там теж щось бачить…

- Еміль!!! Що там??? – рявкнула я до нього.

Той стріпнувся й підскочив на місці.

- Там!!! Там…стоять зомбі…Втікай!!! – заволав він, метушливо смикаючись на місці.

- Ясно! Кожен, схоже, бачить свій персональний жах…Але, щоб моїм жахом були ГЛИСТИ!!!!

А клубочок тим часом наближався…і відчуття жаху паралізувало до неможливості вдихнути…Й від тієї огидної купи в якій я поглядом вихватила солітера мене знову пересмикнуло…

- Чого ж глисти…моя голова не могла згенерувати щось більш естетичне??? Еміль!!! – не відриваючи очей від клубка покликала хлопця. – Еміль!!!

- Вони близько…- заволав він.

- Еміль, твій брат скоріше за все живий…Ми шукаємо його…Ти мене чуєш?

- ЩО??? – глухо прозвучав його голос.

Й на той тріснутий голос змусив мене відірвати погляд від проклятого клубка й перевести погляд на Еміля.

Ошелешений він стояв посеред кімнати й з його погляду зник весь морок.

- Єлисей…живий?

Хлопець був цілком адекватний. Шок-контент змив усе наносне…Йой! Це працює…Але в мене вже кожна клітиночка тіла нестерпно чухалася і волала «Біжимо!!!»

- Селена! Що з моїм братом? Ти чуєш мене?! – волав до мене Еміль.

- Чую! Мерців немає?

- Що? Мій брат? – потрусив він мене за руку.

- Шукаємо. Стій спокійно, - рикнула я. – Мерців ще бачиш?

- Шо? А? – він нервово озирнувся. – Не бачу.

- Просто постій спокійно…

Так, тепер ще зрозуміти, як мені цієї халепи позбутися…Бо я по своєму диханню, яке зі свистом виривалося ясно розуміла, що я вже дуже близько від того аби не задрейфити…А тоді…

- Зорян!!! – повернулася я до нього.

Він продовжував сидіти за столом й виглядав таким моторошним, що на задній план відбіг і той клубок, що копошився й наближався до мене.

-Зорян, - стиха повторила я й підсунулася до нього ближче.

Його пальці продовжували вибивати незрозумілий мені ритм. На помертвілому обличчі пробігала судома. І це лякало. Я ніколи не бачила, щоб у людини було таке обличчя…З лиця збігли усі фарби життя, оголивши чисту муку та невимовні страждання…Я тільки раз в житті бачила коли людина від болю мовчки відкриває та закриває рот…це настільки страшно, що душу й досі полосують ті спогади.