Читати книгу - "Війна з Росією"

Вокер, однак, був не з тих, хто постійно озирається назад. Цю подію він розглядав як перспективу для подальшої реалізації власних інтересів. Він завжди підтримував теплі стосунки із канцлером Скарбниці Великої Британії Олівером Літтлом: жорстким, безжальним, насмішкуватим і водночас дуже вмілим політиком, що розкинув свої щупальця по всьому Вайтхоллу, чекаючи на момент, коли діючий прем’єр-міністр піде у відставку. Та цей день настав раніше, ніж будь-хто міг очікувати. Вокер швидко зорієнтувався і побачив перспективу у співпраці з Літтлом, лідерські якості якого можуть стати йому в пригоді. Все, що йому для цього довелося зробити, — це тонко натякнути редактору газети «Сан» та деяким іншим обраним газетярам, що в Літтла прекрасні відносини з американським президентом, тоді як інший потенційний кандидат на пост прем’єра не має жодної ваги у Вашингтоні. А у ці складні часи Велика Британія особливо потребувала прем’єр-міністра, що мав вплив у вашингтонських кулуарах. Тому саме Літтл отримав честь зустрітись із королевою в ролі прем’єр-міністра, глави уряду Її Величності. Тепер він сидів за столом із прямою поставою і грубим гучним голосом звертався до явно незадоволеного міністра оборони Великої Британії Еверіджа:

— Що ви, в дідька, маєте на увазі, коли кажете, що нам нічим їм відповісти? — прем’єр-міністр був не на жарт розлючений, він міцно стиснув щелепи і грізно вирячився на міністра оборони. — Ви хочете сказати, що після того, як росіяни потопили «Королеву Єлизавету» разом із дев’ятьма сотнями моряків і командос, ми маємо опустити руки і нічого не робити? Ви, мабуть, жартуєте!

— Що ж, пане прем’єр-міністре... — винуватим голосом промовив Еверідж зі своїм характерним естуарним акцентом[30]. Еверідж нагадував Вокеру діккенсівського Девіда Коперфілда або учасника рок-групи «Юрай Хіп» із худорлявим похмурим обличчям і складеними перед собою руками. Він всіляко намагався уникати погляду розгніваного прем’єра.

Почувся стук у двері; Вокер підійшов і обережно прочинив їх. Роздратування від того, що їх переривають, миттю змінилося на задоволення, коли він побачив, хто стояв біля дверей.

— Вибачте, що перебиваю, пане прем’єр-міністре, — промовив Вокер, і одразу ж зауважив, яке полегшення відчув Еверідж. — Це новий начальник штабу оборони. Охорона не дозволила йому пройти без супроводу. Він наполягає на зустрічі з вами.

— Нехай заходить, — велів прем’єр-міністр.

Вокер навстіж відчинив двері й відступив убік, щоб дати прохід генералу Джоку Кидду. Хоча той прийняв від королеви рицарський титул, однак відразу ж дав зрозуміти, що не наполягає, щоб при звертанні до нього обов’язково говорили «сер».

Кабінет немовби наелектризувався, коли до нього увійшов Кидд, озираючись навкруги, наче шукаючи засідку чи ще якусь потенційну загрозу. Широкоплечий, трохи сутулий, він м’яко переминався із ноги на ногу та стискав кулаки, наче боксер, що готується до бою. Дивлячись на генерала, Вокер не міг не думати про те, що новий начальник штабу оборони Великої Британії був більше схожим на особистого охоронця із фільму про братів Крей[31], аніж на професійного командувача збройними силами Великої Британії.

Це був бритоголовий чоловік у не надто вдало підібраному за розміром костюмі, білій сорочці, з-під застібнутого коміра якої трохи виглядало волосся на його грудях, із туго затягнутою синьою краваткою, в чорних добротних черевиках із металевим носком у стилі «Дікіз — неймовірно надійне взуття», придбаних в інтернет-магазині спеціального одягу для персональних охоронців.

Посівши пост прем’єр-міністра, Літтл одразу ж призначив Кидда начальником штабу оборони. Вони були знайомі ще з Афганістану, де Кидд намагався залучити талібів до політичних процесів. Попри ексцентричність Кидда, Літтл визнавав його здібності та важливість очевидної довіри до нього американців. Тільки один телефонний дзвінок перервав нещодавній вихід Кидда на пенсію.

Літтл без зайвих церемоній перейшов до справи:

— Генерале, міністр оборони сказав мені, що ми нічого не можемо вдіяти.

Кидд теж не був налаштований на церемонії.

— Бісова маячня, прем’єр-міністре, — пробурчав він. — Ця суча війна не скінчиться, поки генерал не скаже, а генерал такого не говорить, чорт забирай! Дідька лисого!

Кидд кинув зневажливий погляд на Еверіджа, який від подиву замахав руками, наче поранений восьминіг кінцівками. Вокер ковзнув поглядом по прем’єр-міністрові, потім шепнув Кидду на вухо:

— Легше, друже-лихослове. Ми тебе зрозуміли.

Кидд продовжив:

— Вибачте за мою французьку, бос... На чому я зупинився? А, точно, росіяни захопили країни Балтії, але це не означає, що ми так все і залишимо. Немає жодного сенсу в тому, щоб намагатись силоміць вибити їх звідти. Значно ефективніше було б підсобити повстанцям, щоб вони відчували нашу підтримку. Слід надати повстанцям спорядження і допомогти із набором людей, а тоді зібрати силу в кулак і вдарити в тому місці, де росіяни найменше очікуватимуть і де цей удар буде найболючішим. Калінінград, наприклад... Мій товариш Дейв Мак-Кінлі, заступник Верховного головнокомандувача НАТО в Європі, розповів мені, що цей план вони вже розглядали.

Вокер ніколи не чув про Калінінград, але був радий, що Кидд уже все продумав.

— Це колишня східна Пруссія — Кенігсберг. Калінінградська область — невеличкий шматочок Росії між Литвою та Польщею, повністю оточений країнами-членами НАТО: відповідно Литвою на півночі та Польщею на півдні. Поки Литва палає в полум’ї повстання, а росіяни всіма силами намагаються дати цьому раду, їм буде вкрай важко захистити Калінінград від раптового удару з Польщі, моря чи Литви.

Прем’єр-міністр трохи нахилився вперед і промовив:

— Ось це вже зовсім інша справа. Продовжуйте.

Кидд окреслив свій план. Бунт у країнах Балтії може швидко вийти з-під російського контролю, адже наразі в лісах переховуються тисячі партизан, і вони своїми діями довели, що можуть дати значно більше перцю, ніж росіяни здатні «перетравити». Велика Британія має схвалити ініціативу Сполучених Штатів про надання підтримки у вигляді передачі повстанцям необхідного спорядження та проведення спеціальних тренувань для прибалтів, щоб вони могли ще дужче чинити опір Росії. Центр урядового зв’язку збирав у соціальних мережах інформацію від російських солдатів, яка свідчить про те, що росіяни поступово скорочують свою військову присутність у Калінінграді, щоб зміцнити позиції в Литві.

Кілька британських піхотинців воюють разом із «лісовими братами» в Латвії, а отже, мають можливість збирати інформацію про Калінінград. Паралельно із цим Британія, США та союзники по НАТО мають більш ніж достатньо сил на землі, в