Читати книгу - "Війна з Росією"

проти Великої Британії. Та ця нерішучість Чернавіна була доволі швидкоплинною. Він кинув погляд на свого старшого помічника. Якщо Чернавін не хотів атакувати це судно, то не треба було давати наказ помічникові підіймати перископ, щоб пересвідчитись, чи це дійсно британський авіаносець. І якщо він, капітан, спробує зараз ухилитися від виконання наказу — гнів президента буде навіть важко уявити. Чернавін анітрохи не сумнівався, що у нього тоді будуть величезні проблеми, а всім його близьким і далеким родичам доведеться провести решту свого життя за ґратами.

— Курс три-три-п’ять. Відстань: дев’ять тисяч метрів, — «проспівав» оператор гідролокатора, наче священик російської православної церкви перед іконостасом у задимленому ладаном приміщенні храму.

— Ціль підтверджено, приготуватись до відкриття вогню, — скомандував Чернавін.

«Краснокам’янськ» продовжував непомітно крастися під товщею моря.

— Вогонь!

Відчувався глухий удар по корпусу судна — це стартувала перша торпеда. Потім пауза. Пішла друга торпеда. За нею — третя.

— Торпеди пішли... Горизонтальні тяги на десять градусів униз. Кермо вправо! — наказав Чернавін. — Занурити судно на глибину сто метрів, — скомандував він керманичам горизонтальної тяги.

Субмарина круто нахилилася вниз і почала глибоке занурення, щоб не бути виявленою противником. Коли необхідна глибина була досягнута і субмарина вирівнялась, у пункті управління знову настала тиша; тепер всі чекали неминучого...

Оператори гідролокатора почули, як гучний ритмічний гул гігантських гребних гвинтів «Королеви Єлизавети» відчутно змінився, а отже, команда авіаносця дізналася про запуск торпед і почала вживати відчайдушних контрзаходів. «Та цього недостатньо, й до того ж надто пізно», — подумав Чернавін, коли високотехнологічні торпеди вже були на шляху до своєї цілі — великої, повільної та неповороткої. Можливо, авіаносець зміг би ухилитися від однієї, та врятуватися від трьох торпед він ніяк не міг. Чернавін подумки молився: «Хоч би все пройшло як належить». Наслідки невлучання лякали його значно більше, аніж гріх, що впаде на його душу в разі успіху.

І тут вся команда підводного човна почула глухий вибух. Перша торпеда досягла цілі. Пролунало ще два вибухи.

Тепер оператор гідролокатора монотонним голосом наспівував пісню смерті:

— Вибух... Другий вибух... Третій вибух...

У навушниках операторів гідролокатора гул гвинтів «Королеви Єлизавети» припинився. Вони почули скрегіт поперечних перегородок, що почали ламатися після вибуху.

Частина друга ПЕРЕЛОМ

22:30, п’ятниця, 2 червня 2017 року Кабінет прем’єр-міністра,

Палата громад Великої Британії, Лондон

Трев Вокер постукав у двері та увійшов до кабінету у Вестмінстерському палаці, який прем’єр-міністр зазвичай використовував для роботи у часи кризових ситуацій. У його голові звучала популярна фраза Гарольда Вільсона, колишнього прем’єр-міністра від Лейбористської партії: «Один тиждень — це дуже багато для політики...»

За минулий тиждень трапилося чимало. Спершу надійшла трагічна звістка про потоплення гордості королівського військово-морського флоту — корабля Її Величності «Королева Єлизавета». Ця новина приголомшила країну. Біль від втрати викликав хвилю гніву, спрямовану на Росію як винуватицю злочину. А згодом народне обурення повернулося й у бік високопоставлених політиків та військового командування, що допустили цю трагедію. Близько 900 чоловіків і жінок, моряків, спецпризначенців, командос із важкими похідними рюкзаками, у бронежилетах та зі зброєю, адже готувались до висадки, — всі вони загинули за лічені хвилини, коли корабель пішов на дно.

Британці відвикли бачити накриті прапором труни з тілами загиблих військовослужбовців, адже востаннє це траплялось після бойових дій в Афганістані та Іраку. З часів Другої світової війни все обходилось без серйозних жертв. До того ж цього разу, вперше в історії Великої Британії, до списку бойових втрат потрапила досить велика кількість жінок. Але, на жаль, тіл для оплакування дістати вдалося небагато. Більшість із них так і залишаться похованими всередині авіаносця глибоко на дні Балтійського моря. Прес-секретар міністерства оборони зробив усе можливе, щоб підкреслити героїзм жертв цього нападу. Насамперед згадувалися капітан судна — Тоні Нарборо, що пішов на дно разом зі своїм кораблем, та його перший помічник, капітан другого рангу Джеймс Буш, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно намагався врятувати молоду морячку — їй відірвало ноги під час вибуху першої торпеди біля складу боєприпасів судна. Та жодні героїчні промови не могли вгамувати наростаючий гнів британського населення, який поступово перетворювався у рішуче та нестримне бажання помститись і в жодному разі не закривати очі на цю трагічну подію. Вокер передбачав, що на прем’єр-міністра Вільяма Спенсера обрушиться шквал критики з боку ЗМІ за поразку королівських військово-морських сил, які на той час перебували під його безпосереднім командуванням.

Газети не сприйняли жодних виправдань, їхні заголовки були особливо безжальними, що б Вокер не намагався із цим вдіяти. Він навіть спробував узяти вину на себе, та це не допомогло. Кабінетні адмірали одностайно засудили відправку корабельної групи в зону ведення бойових дій без належного прикриття, особливо з огляду на те, що вже через кілька днів до театру бойових дій мала підключитись серйозна підмога з боку колег по НАТО. Ті самі газети, що так радо вітали відправлення флагманського корабля «Королева Єлизавета», тепер серед перших виступили із найлютішою критикою.

Прем’єр-міністр Спенсер, як досвідчений політик, одразу ж перейшов до кадрових рішень. Першою «полетіла голова» Мейнворинга — начальника штабу оборони, глави деморалізованих британських збройних сил. Мейнворинг виконав роль «кістки», яку Спенсер кинув своїм критикам для відволікання їхньої уваги. Начальника штабу безславно звільнили. Жодного попуску. На Мейнворинга розгнівались усі, навіть його дружина.

Та все ж спроба прем’єр-міністра перекласти всю провину на Мейнворинга абсолютним успіхом не увінчалась. «Пси» зі ЗМІ продовжували «гавкати» й далі, як і представники його партії, що раптом забули, як нещодавно виступали за скорочення оборонного бюджету, аби тільки вберегти свої рейтинги на виборах.

Вокер швидко зрозумів, до чого йдеться, і натякнув Спенсеру, що відставка — єдиний можливий гідний вихід із цієї трагічної ситуації. Та прем’єр-міністр мав іншу думку з цього приводу. Пригадавши успішні дебати Черчилля у Палаті громад у 1942 році після трагічного потоплення «Сингапуру» та «Тобрука», Спенсер теж вирішив скликати подібні дебати. Та незважаючи на заклики до національної єдності у цей важкий історичний момент, все, як і передбачав Вокер, обернулось провалом. Всі колишні прихильники прем’єр-міністра почали один за одним переходити до лав тих, хто вимагав його відставки.

У кабінеті прем’єр-міністра на Даунінг-стрит, 10, після того, як переважна частина присутніх висловила вотум недовіри Спенсеру, Вокер слухав промову свого боса, яку той репетирував, перш ніж виголосити під час відставки зі сльозами на очах перед десятками телекамер та медіа-мікрофонів, що