Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Дивні тіні миготіли на стіні: облямовані місячним світлом, зрушені поривчастим вітром. Мені здавалось, вони нагадують тих монстрів, які турбують Катрю уві сні. Вона крутилась і дихала неспокійно, тривожно. Навіть кілька разів прокидалась і силкувалась заснути…

А я лежала, намотуючи на палець нитку від системи безпеки, й дивилась на тіні на стіні. Не хочу собі проблем, та вони знаходять мене. Я народилась для постійної боротьби, я приречена на події світового масштабу. Кажуть, людина сама вирішує свою долю. Хіба ж? Куди б я не поткнулась – всюди війна.

Як розірвати цей шаблон? Я могла приголомшити всіх і залишитись у Полярній пустці. Все одно війна. З барсами, з нелюдами, що колись називались людьми… Якщо мене шукають тут, мене шукали б усюди.

Я криво посміхнулась. Мабуть, батьки знали, що робили, коли ховали мене до такого цікавого й несподіваного місця, як крижане пекло. Ну, справді: які нормальні батьки приречуть своє дитя на таке? Це єдина причина, чому мене досі не знайшли. Обожнюю своїх батьків. Обожнюю своє життя – приморожене заметілями, шматоване кинджалами, присмачене нечистю і постійним відчуттям, що ось-ось я покину цей світ.

Катря приглушено скрикнула. Я замружилась і пригадала її обличчя, коли вона побачила ту мертву дівчину. Я пам’ятала жах на обличчі вигнанця, коли він знає, що помре. Я пам’ятала жах на обличчі матері, коли вона знає, що приречена разом зі своїм дитям… Та це був зовсім інший жах. Це був жах ніжного, чутливого створіння, яке не знає жорстокості й болю, і яке вирішило навчатися в бойовій академії, щоб рятувати життя. Чужі життя.

Ні, я не розуміла її. Як так можна? Хотіти рятувати чужі життя, не знаючи, хто вони, які вони, скільки мають гріхів на душі? Що вони зроблять, коли ти врятуєш їх – чи ж не всадять ножа тобі у спину?..

«Яка дивна людина – ця Катря!» – думала я.

Ми тоді рвонули до гуртожитку, відклавши всі плани та невідвідані пам’ятки.

«Вночі не ходи. Сама не ходи. З дивними людьми не ходи. І взагалі з академії не виходь!» – наказала мені Книга.

Слушні поради. Та розраховані вони на ніжну перелякану дівчинку на кшталт Катрі, якою я не була.

У понеділок скасували перші пари. Куратори зібрали свої групи та проводили термінову розмову. Так і наш Дем’ян Бурезнай стояв перед нами. Група тривожно перезиралась.

– Дехто з вас уже чув, а дехто ще ні, – повів куратор. – У місті чорнокнижник. І це не яка-небудь пропаща душа, яка скоро сконає від власної темної сили – це могутній чорний маг.

На обличчях студентів завис переляк. Хіба цього чекали розбещені кралі та зухвалі горді красені, коли поступали до престижної академії?..

– Уже скоєно три вбивства, – продовжував Дем’ян Бурезнай.

– Чотири, – мовив Злат.

Він був стомлений та блідуватий, наче пів ночі не спав.

– Чотири? – хмикнув куратор. – Що ж, якщо так стверджує син одного з передових гвардійців, то так воно і є. Усі жертви – дівчата вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років. Дівчата, я звертаюсь до вас: ви в найбільшій небезпеці.

«Ти в найбільшій небезпеці», – нагадала мені Книга.

– Ніхто не знає, яка збочена думка штовхає його творити таке. Але суті це не змінює. Поспішу вас запевнити, що академія зробить усе можливе, щоб вас захистити. Віднині на територію академії можуть потрапити лише студенти та її постійний склад. Зараз ви по черзі підійдете до мене, і я поставлю на руку вам мітку – це ваша перепустка.

Хтозна, що більше налякало дівчат – інформація про чорнокнижника чи серйозність заходів проти нього. Між них не стихало нажахане шепотіння. Тільки Стефа Кривава та Сара Булька сиділи спокійно – я ще раз для себе відзначила їх.

– Зрозуміло, таких заходів недостатньо, – вів Дем’ян Бурезнай, ставлячи мітки спеціальним артефактом. – Тому академія продумала ще один рівень захисту – ілюзія старіння. Стосується групи ризику: дівчата, ви чуєте мене? Кожен, хто вас знає, бачитиме вас такими, якими ви є. Але всі решта – на десяток років старшими. Таким чином, ви покинете групу ризику. На території академії ілюзія не діятиме. Ми ж не хочемо, щоб викладачі розгубились, побачивши таких солідних поважних студенток, – спробував пожартувати.

Дівчата не зацінили. Куратор знову посерйознішав.

– Ілюзія добровільна. Але я раджу вам погодитись – це для вашої безпеки. Її треба буде оновлювати щотижня. Якщо згодні, зайдіть після пар до лекційної зали – там будуть наші ілюзіоністи.

Дем’ян Бурезнай обвів групу важким поглядом.

– І наостанок. Скільки б заходів не запровадила академія, ваша безпека залежить насамперед від вас. Без потреби не покидайте територію академії, не ходіть поодинці, уникайте безлюдних місць, не заводьте нових знайомств. Також запроваджено комендантську годину: з одинадцятої вечора до п’ятої ранку, – знову зітхнув. – Отож я прошу вас: будьте обережними. А тепер ідіть на пари, навчання ніхто не скасовував.

Викладачі були похмурими. Криштоф Довбень визнав, що єдине, що йому не подобається більше за дівчат – це чорні маги, але дівчата йому все одно не подобаються. А найкращим способом зігнати напругу він завжди вважав і вважає побити когось, тому займались ми добряче.