Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Говорячи все це, литвин навіть замружився і тільки-но не облизнувся.

— Цілком справедливо, брате мій… — схвально посміхнулася черниця. — Господь наш у своїй мудрості створив людей не цілісною натурою, а половинками. І з того часу, кожен з нас від дня входження у зрілість тілесну шукає свою другу половину. А що людей, як листя в лісі, цей процес безперервний і закономірний, як зміна дня і ночі. Адже ніхто не може знати, коли саме на життєвому шляху судилося зустріти ту саму… або того самого, хто становитиме з нами єдине ціле. Того чоловіки так пильно та уважно приглядаються кожній зустрічній дівчині… і навпаки.

— Ого! — не стримався я від усмішки і тихенько, щоб дівчина не почула, промовив на вухо Німому. — Як добре сказала. Я, раніше, у простоті душевній, думав, що це звикла хтивість. А виявляється — філософія.

— Але ж ти, пане Лонгінусе, якось тримаєшся, — спантеличено покрутив головою Заглоба на такі слова давнього приятеля і черниці. — Рахуй уже третій десяток цнотливість зберігаєш в ім'я обітниці. І жодна половинка не ввела тебе досі у спокусу.

— А ти не рівняй уродженого шляхтича з козаками… — з деякою образою відповів литвин. — На відміну від Богуна, більшість їх підлого роду-племені, — і про честь розуміння мають доволі своєрідне — холопське. Перепрошую, пане Іване... — глянув на Німого.

Але козак лише плечима знизав. Мовляв, знайшли що обговорювати. Різного народу на Запоріжжі вистачає. Є і шляхтичі, є й утікачі, і навіть вихрестів можна сотнями рахувати. І поняття честі всі по-різному розуміють. А як інакше... Мужикові-гречкосію, що все життя гнув шию на панщині, лицарські політеси, що мертвому припарка. Ні користі, ні втіхи. Тим більше тепер, коли по всьому світу кров як водиця в повінь ллється, а в стратах і тортурах вороги немов змагаються, хто ще страшнішу та болючішу кару придумає. Четвертування або садження на палю, вже як милість вважається. А про недавніх муслемів і взагалі марна розмова. У них свої джмелі в головах… Лиш в одному всі сходяться — віра та військове братство. За це і самі на смерть підуть і не пожаліють нікого.

— Згоден, — вирішив я зупинити суперечку, готову спалахнути з новою силою. — Мені теж здається, що не з руки Богуну тримати панночку у таборі. Була б вона звичайним військовим здобутком — ще куди не йшло, але ж ми знаємо, що полковник закоханий у Курцевичну. А значить, не втрачає надії на взаємність і берегтиме її, як зіницю в оці.

— Гм… — Заглоба задумливо потер чоло. — Якщо так дивитися, тоді звісно… І навіть швидше за все. Але… для нас це все ускладнює. Знайти табір Богуна простіше простого, а місце — де він може сховати панночку… Розуму не докладу.

— Є думка…

— То кажи, пане! Не нудь душу!

— Чув я, що при пані Скшетуському перебував у прислугах один збіднілий шляхтич? Як то пак його… Родзян… Редян?

— Редзян! — вигукнув Заглоба і з подивом дивився на мене. — Але звідки пан...

— Точно! — не дав я домовити старому шляхтичеві, водночас поглядаючи на литвина. З розрахунком, що Заглоба по-своєму витлумачить цей погляд і вирішить, що мені розповів про нього Підкуйп’ята.

— Редзян... так. І ще мені відомо, що він товаришував з Богуном. Навіть урятував його. Точніше — виходив після важкого поранення. Так от, я думаю, якщо ми знайдемо цього хлопця, то й деякі секрети козацького полковника більше не будуть для нас таємницею.

  — Так, пане Антонію, — сплеснув Заглоба. — Щоб мені в житті більше жодного ковтка меду не зробити, якщо ти не правий!