Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Люціус стиснув кулаки, його погляд був сповнений рішучості.

— Гаразд. Я вирушу до Форлеону, — сказав він. — Сінг, ти покажеш дорогу. Лоран, надай усе, що потрібно для боротьби з темною магією. Холідей, ти йдеш зі мною.

Сінг з полегшенням кивнув, його обличчя трохи просвітлішало.

— Дякую вам, сер, — сказав він. — Ми чекали на вашу допомогу.

Лоран схилив голову, дивлячись на Люціуса.

— Бережись Люціус. Цього разу це може бути щось більше, ніж просто демонічна магія.

Люціус коротко кивнув.

— Я завжди готовий, Лоране.

Він обернувся до Холідея.

— Збирай речі. Ми вирушаємо на світанку.

Люціус важко зайшов у будинок, знявши плащ і струсивши з нього пил. Його обличчя було зосередженим, погляд заглиблений у думки. Адалінда, яка чекала його у вітальні, з острахом підійшла ближче.

— Що там сталося? — запитала вона, її голос тремтів від хвилювання.

Люціус поглянув на неї, трохи помовчавши, перш ніж відповісти.

— У Форлеоні біда. Кажуть, є признаки темної магії, — промовив він низьким і серйозним голосом.

Адалінда прикрила рот рукою, її очі розширилися від жаху.

— О ні... І тебе відправляють туди? — запитала вона, її голос здавлений тривогою.

Люціус кивнув, обережно знімаючи з себе пояс із мечем і кладучи його на стіл.

— Так, — відповів він просто.

— Коли ви вирушаєте? — запитала вона, намагаючись стримати сльози, але її голос трохи зірвався.

— Завтра на світанку, — коротко відповів Люціус, підходячи до неї.

Він узяв її за руки, вдивляючись у її очі, сповнені хвилювання.

— Я повернуся, Адаліндо. Ти ж знаєш, що я завжди повертаюся, — сказав він, намагаючись заспокоїти її, хоча сам відчував важкість відповідальності.

Адалінда опустила голову, її плечі трохи здригнулися.

— Але кожного разу я боюся, що цей раз може стати останнім... — прошепотіла вона, її голос ледь чутний.

Люціус обійняв її, міцно притиснувши до себе.

— Я зроблю все, щоб повернутися, обіцяю, — сказав він, нахилившись і поцілувавши її в чоло. — Ти маєш бути сильною для нашого сина.

Адалінда кивнула, обіймаючи його ще міцніше.

У цей момент у кімнату зазирнув Мербус, який грався з Арнестією. Побачивши батьків, хлопчик відчув щось недобре і підійшов ближче.

— Тато, ти знову їдеш? — запитав Мербус, дивлячись на Люціуса знизу вгору.

Люціус опустився на одне коліно, щоб бути на рівні з сином, і поклав руку йому на плече.

— Так, синку, але ненадовго. Ти мусиш допомогти мамі й бути мужнім, поки мене не буде, добре? — сказав він, злегка усміхаючись.

Мербус кивнув, хоча в його очах був смуток.

— Я буду чекати, тато, і обіцяю, що буду слухняним, — сказав він.

— Це мій хлопець, — сказав Люціус, притискаючи Мербуса до себе. — Ти — мій герой тут, а я — там.

Арнестія мовчки стояла неподалік, спостерігаючи за сценою, її обличчя було задумливим.

— І ти, Арнестіє, тримай все під контролем, добре? — звернувся до неї Люціус, його голос був теплим, але трохи суворим.

— Добре, дядьку Люціусе, я за всім догляну, — впевнено відповіла вона.

Люціус підвівся, провів рукою по волоссю сина й легенько поплескав Адалінду по плечу.

— Тепер я мушу трохи підготуватися до завтрашнього ранку. Будьмо сильними, як завжди.

Люціус підійшов ближче до Адалінди, яка стояла біля вікна, дивлячись на горизонт, де поступово згущалися сутінки. Її руки тремтіли, і вона схрестила їх на грудях, ніби намагаючись захистити себе від якоїсь невидимої загрози.

— Люціус, у мене дуже погане передчуття, ніби станеться щось погане, — промовила вона, її голос зривався від сліз, що вже почали наповнювати її очі.

Люціус зітхнув і ніжно обійняв її, притискаючи до себе, щоб вона відчула його тепло і силу.

— Кохана, все буде добре. Ти ж знаєш, мене не можливо перемогти, — відповів він, намагаючись додати легкості в своїй інтонації, хоча сам відчував важкість ситуації.

Адалінда подивилася на нього, її очі блищали від сліз, але в них була й тривога, яка не залишала її в спокої.

— Ти завжди так кажеш... Але кожного разу, як ти йдеш, я не можу спати, не можу їсти, думаючи лише про те, чи повернешся ти додому, — прошепотіла вона.

Люціус легенько підняв її підборіддя, змушуючи подивитися йому прямо в очі.

— Я повернуся, Адаліндо. Завжди повертаюся. Я дав тобі слово, і я його дотримаю. — Його голос був впевненим, але м’яким. Він хотів, щоб вона повірила йому, навіть якщо він сам сумнівався в безпеці своєї місії.

Він витер сльози з її щік і ніжно поцілував її в лоб.

— Ми разом уже пережили багато важких часів. І цей раз не буде винятком, — сказав він, намагаючись заспокоїти її.

Адалінда кивнула, хоча її тривога не зникла.

— Просто обіцяй мені, що ти будеш обережним. Я не зможу жити без тебе, Люціус, — сказала вона, її голос ледь тремтів.

— Обіцяю, кохана. Я зроблю все, щоб повернутися до тебе і наших дітей, — відповів він, притискаючи її до себе міцніше.

Вони стояли так кілька хвилин, поки Люціус не відійшов, залишивши за собою тишу і відчуття неминучості.

Люціус стояв у дворі Святої Цитаделі, спостерігаючи, як його загін готується до вирушення. Двадцять мисливців на демонів із холодною рішучістю оглядали свої лати та зброю, а п’ятеро знахарів перевіряли свої набори трав, зілля та інструментів. Повітря було насичене напругою, яку могли відчути навіть найстійкіші з них.

На підході до загону вже стояв Холідей, стискаючи в руках список з інвентарем. Він оглядав загін і віддавав чіткі, короткі накази.

— Зі слів Сінга, я б радив взяти воскові маски з травами, — промовив Холідей, підійшовши ближче до Люціуса. — Якщо це прокляття чи хвороба передається повітрям, ці маски можуть врятувати нам життя.

Люціус кивнув, усвідомлюючи серйозність ситуації. Він уважно розглядав маски, що їх розкладали на столі знахарі. Маски були міцні, вкриті шаром спеціально підготовленого воску, а всередині в них розташовувалися трави з сильними очищувальними властивостями.