Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Мить тиші.

— Ну, як? — хижий інтерес у його голосі мене не обдурив.

Я повільно закрила очі.

— Якщо ти намагаєшся мене спокусити, то ось… ось це… — я вказала виделкою на тарілку, — працює набагато краще за всі твої спроби!

Райвен задоволено потягнувся й потягнув свій чай.

— Гарна стратегія. Я запам’ятаю.

Але мене вже не цікавили його насмішки.

Мене цікавили млинці.

І поки за вікном все ще гриміло, поки Райвен з насолодою спостерігав за моїм майже екстазом від їжі, поки світ готував нові випробування…

Я просто їла.

Бо війна війною, а сніданок — святе.

Я саме намагалася не задихнутися від щастя, запихаючи в себе останній млинець, коли Райвен неочікувано промовив:

— До речі, рідна, нагадую, що сьогодні в тебе уроки танців.

Я ледь не вдавилася. Ну, от навіщо він робить мені нерви вже з самого ранку?!

— Ой, мля, — видавила з себе.

Він спокійно зробив ковток чаю, але я бачила, як йому від цього весело.

— Хоча я, звісно, можу навчити тебе і танцям без сукні, — він хитро примружився.

— Лорде-ректоре, скажіть чесно, ви збочинець? Нормально поїсти вже не можна.

Райвен з виглядом абсолютної невинності відставив чашку і витер губи серветкою.

— Рідна, ну які ж це збочення? Це мистецтво.

Я вколола його поглядом.

— Яке ще, до біса, мистецтво?

Він нахилився ближче, змушуючи мене відчути аромат його шкіри. Вищі, та він і досі був лише в одних піжамних штанах! Я ніби тільки зараз отямилася.

Цей демон точно зведе мене з розуму!

— Найдавніше, найкрасивіше… найприємніше.

Я задихнулася й зробила єдине, що могла в такій ситуації — взяла склянку з водою і почала пити, щоб не ляпнути якусь дурницю.

— Господи, ти мене знищиш… — пробурмотіла я.

— О, я б міг, — прошепотів він, — але сьогодні ти належиш Анджелусу.

Я мало не захлинулася водою. І чому він такий красивий?!

— Чому це звучить ще страшніше?!

У дверях саме вчасно з’явився сер Анджелус, як завжди незворушний у своїй скелетній аристократичності.

— Міс Селесто, ви готові до першого уроку?

Я подивилася на нього. Потім на Райвена. Потім на свій порожню тарілку, шкодуючи, що не було ще одного млинця для підтримки морального духу.

— Як можна бути готовою до танців? Не люблю я цього діла.

— Вам варто сприймати це як можливість, а не як покарання, — повчально зазначив Анджелус.

Райвен, тим часом, пив чай і явно розважався.

— Ой, звісно, можливість, — пробурмотіла я, встаючи з-за столу. — Можливість вижити після цього дня.

Анджелус галантно вклонився:

— Дозвольте мені довести, що танець може бути навіть приємнішим за млинці.

Я глянула на Райвена з найнещаснішим виразом, на який була здатна:

— Якщо я помру — то це буде на твоїй совісті.

Він розслаблено відкинувся на спинку крісла, явно насолоджуючись шоу.

— Обіцяю воскресити тебе.

— І знову кинути в лапи цього балетного скелета?!

Анджелус театрально приклав руку до грудної клітки:

— Ах, жорстокість юності…

Потім різко випростався, його очі (якби вони були) явно загорілися азартом:

— Ну що ж, готові?

І коли він хруснув кістками так, що навіть підлога трохи здригнулася, я зрозуміла: цей ранок точно міг бути гіршим.

— Успіху, — з усмішкою побажав Райвен, роблячи ковток чаю.

Я примружилася.

— Лорде-ректоре, а може ви підете замість мене?

Він з виглядом, повним співчуття (хоча в очах блищав чистий диявольський сміх), розвів руками:

— На жаль, у мене ранкові тренування.

Я схрестила руки.

— Ой, який жаль. Якби ж у мене теж були тренування.

Райвен склав пальці разом і серйозно глянув на мене:

— Я можу влаштувати тобі ранкову дуель після танців.

Я відкрила рота, потім закрила.

Анджелус задоволено потер долоні.

— О, прекрасна ідея, лорде. Танці й бій на мечах — чудове поєднання!

Я закотила очі.

— Ага. І одразу після цього ще й лекцію з політичного етикету?

Анджелус і Райвен синхронно кивнули.

Я тяжко зітхнула й сказала скелету:

— Ну добре, давай уже потанцюємо, поки ви не додали мені в розклад ще й урок виживання в пустелі.

— Це можна влаштувати, — замислено промовив Райвен.

Я збила ногу об підлогу.

Цей день обіцяв бути дуже довгим.

— Добре, я переодягнусь і прийду, — капітулювала я.

— Чекаю в залі для танців.

Я лише кивнула і спішила покинути кухню.

****

Я швидко забігла до своєї тимчасової кімнати, витягаючи з сумки єдиний комплект, який підходив для «уроків страждань». Чорні штани облягали ноги, але не заважали рухатися, а м’яка сорочка кольору сливи ідеально сідала на тіло.

Перед дзеркалом я швидко зібрала волосся у високий хвіст, пропускаючи між пальцями хвилі густих пасом. Темна вишня — саме так описувала мій відтінок Амелія. На світлі воно віддавало червоним, у тіні набувало глибокого, майже чорного відтінку. Я стягнула його стрічкою, пропускаючи пару пасем біля обличчя.

Окинувши себе критичним поглядом, я вдоволено кивнула: виглядаю пристойно, можна йти вмирати.

Вибігши з кімнати, я поспішила до зали, щоб не давати Анджелусу зайвого приводу для лекцій про пунктуальність. Але, здається, знову неправильно повернула — і замість залу для занять танцями опинилася перед важкими дубовими дверима тренувальної зали.

Я зробила крок вперед… і завмерла.

Райвен.

Він стояв у центрі залу, одягнутий у чорні штани й розстебнуту білу сорочку, яка лише підкреслювала рельєф його м’язів. Його меч зловісно свистів у повітрі, описуючи ідеальні дуги. Кожен рух — точний, швидкий, майже хижий. Він був схожий на темного хижака, який танцює зі смертю.

Я проковтнула клубок у горлі.

Здавалося, він не помічав мене. Його обличчя було зосередженим, очі — темними, зосередженими лише на противнику, якого не існувало.

Але я знала, що варто мені зробити ще один крок — і він про це дізнається.