Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я не могла відірвати погляду.

Меч у його руках був продовженням тіла — рухи плавні, небезпечні, сповнені якоїсь хижої грації. Навіть блискавка не могла зрівнятися з ним у швидкості. Всі ці удари, розвороти, ухили… Це був не просто бій — це був справжній танець, лише замість музики тут лунав шелест сталі, а замість партнера — смерть.

Я навіть не помітила, як затамувала подих.

Це було… занадто захопливо.

Я уявила, як у цьому бої проти нього опиняюся я. Як його очі темніють, як меч небезпечно близько ковзає біля моєї шиї, а він посміхається тією своєю хижою усмішкою…

І саме в цей момент він різко зупинився.

Серце мало не вискочило з грудей.

Він стояв нерухомо, притримуючи меч однією рукою, а іншою втомлено витираючи вологу з чола. Потім неспішно підняв голову… і його очі зустрілися з моїми.

Я завмерла.

А він… посміхнувся.

Так, наче знав, що я тут з самого початку. Так, наче саме на мене він чекав.

І я, звісно, зробила єдине, що могла в цій ситуації.

Різко розвернулася і стрімголов рвонула геть.

— Вища магія, захисти мене від цього чоловіка! — пробурмотіла я собі під ніс, пробігаючи коридорами.

Анджелус, який чекав мене біля дверей танцювальної зали, скептично підняв голову, коли я влетіла всередину, намагаючись зробити вигляд, що абсолютно спокійна, а не тільки-но втекла від власних думок.

— Спізнилися, — зауважив він.

— Угу, — я швидко підійшла до нього і, зітхнувши, підняла підборіддя. — Ну що, кістлявий кате, навчи мене виживати у цьому пеклі.

— З таким налаштуванням, міс Селесто, ви тут довго не протягнете, — зітхнув скелет, і, хруснувши пальцями, простягнув мені руку. — Ну, поїхали.

Я зітхнула і, як на страту, потяглася слідом за сером Анджелусом у просторий зал для занять.

— От скажи, — пробурмотіла я, коли двері зачинилися за нами. — Це точно не якась форма покарання?

— Танці — це мистецтво, а не кара, міс, — відповів він урочисто, роблячи широкий жест кістлявою рукою.

Я скосила на нього погляд.

— Який у тебе, до речі, досвід у танцях?

— Кілька століть.

— Ой, ну все, я пішла.

— Назад!

Я завмерла біля дверей, дивлячись на скелета, який з якоїсь дивної причини виглядав задоволеним.

— Кілька століть — це не аргумент! Де ти, взагалі, танцював?

— На королівських балах, у палацах, у темних катакомбах під час ритуальних свят…

— Ой, прекрасно, тепер я взагалі нічого не боюся.

— І правильно, бо зараз ми почнемо з основного, — спокійно сказав Анджелус.

Я обережно зробила крок назад.

— А може, основним буде чаювання і стратегічний відступ?

— Відступ — це для слабаків.

Він клацнув пальцями, і в залі заграла музика. Гарна музика. Але вона означала одне — почалося.

— Ставайте в позицію, міс.

— В яку ще позицію?

— До мене ближче.

Я зробила маленький крок.

— Ще ближче.

Ще один.

— Ще.

Я заплющила очі й зробила ривок вперед.

Він підняв мою руку і…

О, Вищі, я танцюю з кістяком. Як розкажу друзям, не повірять!

— Один, два, три… Рівніше спину. Не наступайте мені на пальці.

— У тебе немає м’яких тканин!

— Це не привід бути неакуратною.

— Та тут і нігтів немає, що ти відчуваєш?!

— Етикет, міс, перш за все.

Я фиркнула, намагаючись не розсміятися, і закрутилася в черговому піруеті.

— Ну, як мої успіхи?

— Чесно?

— Чесно.

Анджелус трохи нахилив голову.

— Я бачив нежить, яка рухається граційніше.

Я голосно зітхнула.

— Дякую, це був чудовий комплімент.

— Завжди радий допомогти.

— А давай я скажу Райвену, що я погана учениця, і тебе звільнять від цього обов’язку мене вчити?

— Я служу своєму господареві, а його бажання це моє бажання. Його Світлість, хоче, щоб ви сяяли на Балу Вічності, і я зроблю все від мене можливе, щоб так і було.

— От біда.

Танці тривали, і хоч я періодично перечіплялася через власні ноги, а Анджелус відпускав коментарі, від яких хотілося стукнути його по черепу, було навіть… весело.

Навіть якщо я завтра прокинуся з болем у всіх м’язах.

— Але це ще не кінець, міс Селесто, — урочисто заявив Анджелус, коли я, захекана, зробила останній пірует і ледь не впала на підлогу.

Я з надією глянула на двері.

— Як це «не кінець»? Ми вже станцювали всі можливі варіанти, від «Ніжного похитування з обличчям страждання» до «Ой, навіть нежить краще рухається»!

Анджелус, схрестивши кістляві руки на грудях, гордовито подивився на мене.

— Ви ще не вивчили головного танцю Темної Імперії Асая.

Я благаюче склала руки:

— А може, я просто поклянуся, що його не станцюю?

— О ні, ви його станцюєте. Але пізніше.

— Ой, дякую! — полегшено видихнула я.

— Бо для нього вам потрібен особливий партнер.

Я застигла.

— Який ще партнер?

— Ну що за питання, звісно ж це Його Світлість.

Я майже почула, як у моїй голові щось тріснуло.

— О ні..

— Саме так.

Я роззирнулася в пошуках виходу. Може, якщо дуже швидко побігти…

— Але поки що, — Анджелус клацнув пальцями, — вас чекає урок етикету.

Я застогнала.

— Ну все, я точно помру.

— Не хвилюйтеся, міс Селесто, якщо це станеться, я попрошу господаря вас воскресити.

— Дякую, це так… підбадьорює.

Скелет хитро усміхнувся.

— А тепер перейдемо знову на кухню, там ви будете пробувати пити чай, при цьому не виглядати так, ніби хочете когось вбити.

На кухні знущання продовжувались. Я вже вкотре молила Вищих про помилування, але вони не чули моїх молитв.

Сер Анджелус лише входив в кураж, видно, що давно він вже не мав такої жертви, яка йому трапилася в моєму обличчі.

— Якщо я правильно розумію, сер Анджелусе, ви натякаєте, що я не вмію пити чай?! — я обурено втупилася в нього, поки він з серйозним виглядом наливав мені напій у маленьку порцелянову чашечку.