Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Формально Шаламов не правий. Апарат було створено не з метою мучити засуджених — як уже відзначалося, московська центральна адміністрація ГУЛАГу насправді регулярно розсилала дуже суворі директиви й інструкції начальникам таборів щодо боротьби з паразитами, а безліч інспекторських звітів містять гнівні викриття начальників, які не могли впоратися з цим завданням. У звіті 1933 року про становище у Дмитлагу його автор обурено доповідає про обстановку у жіно-чих бараках, які є «брудними, без потрібної кількості простирадл і ковдр; жінки скаржаться на величезну кількість клопів, а санітарна частина не бореться»[737]. В одному із звітів про вивчення умов у групі північних таборів гнівно писали про «вошей і клопів у бараках, які негативно впливають на можливості відпочинку в’язнів» на одному з лагпунктів; у Новосибірському виправному таборі «100% в’язнів заражено вошами… в результаті поганих санітарних умов спостерігається високий рівень захворювань шкіри і розладів шлунку… з цього видно, що недотримання санітарних умов у таборі обходиться дуже й дуже дорого».

На іншому лагпункті сталося два спалахи тифу, а ще в інших в’язні «чорні від бруду», — йшлося далі у цьому звіті[738]. Скарги щодо вошей і розгнівані вказівки щодо їх викорінення часто трапляються і в інспекційних звітах прокурорів ГУЛАГу[739]. Після епідемії тифу у Темлагу 1937 року начальника лагпункту і його заступника з медичної частини було звільнено з посад, звинувачено у «злочинній недбалості й бездіяльності» і віддано під суд[740]. Поряд із покараннями використовувалися і заохочення: 1933 року в’язнів — мешканців одного з бараків у Дмитлагу нагородили вихідними за очищення своїх ліжок від клопів[741].

Дуже серйозно ставилися і до відмови йти до лазні. Ірен Аргінська, яка на початку 1950-х років відбувала термін в особливому таборі для політв’язнів у Кенгірі, згадує жінок з однієї релігійної секти, які тільки з їм відомих причин відмовлялися митися:

«Одного дня я захворіла, мені дали вихідний, і я залишилася в бараку. Проте прийшов охоронець і сказав, що всі хворі ув’язнені мають іти допомагати мити "черниць". Виглядало це так: до їхньої частини бараку під’їжджав возик, і ми мали садити їх у цей возик. Вони протестували, відбивалися і т. д. Але, коли ми нарешті затягли їх у возик, вони там лежали спокійно і не намагалися втекти. Тоді ми потягли возик до лазні, де висадили їх і потягли всередину, роздягли їх — і тут стало зрозуміло, чому табірна адміністрація не могла дозволити їм не митися. Воші сипалися з їхнього одягу жменями. Тоді ми поставили їх під воду і почали мити. Тим часом їхній одяг прожарювали, щоб знищити вошей…»[742]

Аргінська також згадує, що в Кенгірі «в принципі до лазні можна було ходити стільки, скільки ви хотіли» — з водою там проблем не було. Леонід Сітко, який побував військовополоненим у Німеччині, також пише, що у радянських таборах вошей було менше, ніж у німецьких. Він відбував термін у Степлагу й Мінлагу, у яких «можна було митися, скільки хочеш… можна було навіть прати одяг»[743]. На деяких заводах і місцях роботи були свої душі, як це виявив Ісаак Фільштинський у Каргопольлагу, і в’язні могли ними користуватися протягом дня, незважаючи на те, що інші в’язні потерпали від браку води[744].

І разом з тим Шаламов не повністю неправий у своєму цинічному описі системи гігієни. Бо навіть за наявності вказівок, що вимагали серйозного ставлення до чистоти, часто траплялося, що місцеве табірне начальство просто дотримувалося ритуалів миття і дезінфекції, не дуже переймаючись результатами. Тут або не було вдосталь вугілля, щоб підтримувати у «вошебийках» необхідну температуру, або ті, хто на них працював, не робили цього належним чином, або місяцями не видавалося мило, або ж мило крали. На лагпункті Дизельний на Колимі у дні помивок «кожному в’язневі видавалося по маленькому шматочку мила і по великому кухлеві теплої води. П’ять чи шість таких кухлів наливали у ночви, і цього вистачало, щоб помитися п’яти чи шести людям». На лагпункт Сопка «воду, як і інші вантажі, завозили вузькоколійкою або вузьким автомобільним шляхом. Зимою воду добували зі снігу, хоча снігу було небагато, його здував вітер… Робітники приходили з шахти, вкриті пилом, а помитися не було як»[745].

Часто процес миття в’язнів охоронцям набридав, і вони для проформи давали їм митися всього по кілька хвилин[746]. На одному з лагпунктів Сиблагу 1941 року розгніваний інспектор виявив, що «в’язні два місяці не милися» через кричущу недбалість охорони[747]. А в найстрашніших таборах миття перетворювалося на муку. Багато хто писав про жахливість такого купання, але ніхто не робить це так яскраво, як той-таки Шаламов, який присвятив жахам колимських лазень ціле оповідання. Незважаючи на виснаження, в’язням своєї черги доводилося чекати годинами: «У лазню водять або після роботи, або до роботи. А після багатьох годин роботи на морозі (та й улітку не легше), коли всі думки і сподівання зосереджені на бажанні як-небудь швидше дістатися до нар, до їжі і заснути — затримка у лазні майже нестерпна».

По-перше, зеки мають стояти в чергах на морозі; потім їх заганяють до тісних роздягалень, розрахованих на 15 осіб, а їх туди набивається до сотні. Увесь цей час вони знають, що їхні бараки прибираються і обшукуються. Їхнє жалюгідне майно, зокрема посуд і онучі, викидається на сніг:

«Людині притаманно швидко обростати дрібними речами, будь то жебрак чи якийсь лауреат — все одно… Обростає так і арештант. Адже він робітник — йому потрібно мати і голку, і матеріал для латок, і зайву стару миску, можливо. Все це викидалося, і після кожної лазні всі знову заводили "господарство", якщо не встигали завчасно забити все це кудись глибоко в сніг».

У самій лазні часто води було так мало, що помитися було просто неможливо. В’язням давали «дерев’яну ряжку не дуже гарячої води… більше води нема, і її не можна купити». До того ж у лазні холодно: «Відчуття холоду посилюється тисячею протягів з дверей, із щілин». Всередині також «постійно стоїть гвалт, супроводжуваний димом, тіснотою і криками: є навіть такий усталений зворот "кричати, як у лазні"»