Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

1708 року (по Полтаві) хоч і слабий, але дув з України європейський вітерець на Московщину. Численні українські (і німецькі) емігранти в Московщині точили, мов шашелі, дірки в московській шкаралупі. В XIX ст. через ті дірки почали вилазити на світ Божий перші смільчаки, т. зв. «западнікі», і нюхати погоду. А по Т. Шевченкові український вітерець почав щораз більше кріпшати, набирати на силі. Заносилося набурю. І відчув своїм нехибним національним інстинктом москвин і попробував ту бурю «васпрєтіть» (заборонити) — посилив стократно нищення української культури, української мови, українських інституцій. Пекуча сатира, кпини з того «васпрєтіть» немосквинів Д. Фонвізіна, А. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова, С. Щєдріна відкрили багатьом москвинам очі на даремність всіх тих «васпретіть» накупу. Мусили москвини шукати чогось сильнішого і звернули свої очі на Европу в надії знайти там. Не маючи скептичного розуму, який поміг би їм критично оцінити і вибрати з багатющої європейської скарбниці те, що було б добрим для Московщини, москвини звернулися до свого вірного рятівника — національного інстинкту. І він не завів — указав москвинам на духово споріднений їм марксизм.

В жовтні 1917 року відродилася по короткому занепаді (1875–1917) стара епоха московської історії. Епоха НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ Московщини. Це підтверджує один з визначніших москвинів проф. П. Струве, кажучи: «Большевицька революція є однозначна з закінченням доби європеїзації Московщини» («Саціальная і еканамічєская історія Расіі»). «Знімечена петербурзька імперія розвалилася, і під своїми руїнами погребла різнонаціональну інтелігенцію, що завзято розхитувала основи імперії» (Б. Гомзін. «Большевизм»). Національний інстинкт москвинів нехибно вказав їм на джерело їхньої слабкости, на їхню найбільшу історичну помилку — Петрове «вікно в Европу» — і повів їх до праджерела їхньої сили — до національної Москви. «Московщина повернулася назад до XVI ст., до Питочнава пріказа, до апрічіни, Соловків, шукання «ізмєни» і «паднаготнай правди». Кремль, що пам’ятає Іванів, Малютіних, Ґодунових і «тішайних», знову вступив на кін історії в знаних візантісько–азійських шатах соціяльного православ’я — большевизму. І сучасні князі московські в пошукуванні «нових» форм старого московського імперіялізму, — старанно реставрують концепції Івана III про III Рим та різні «електрифікації» Петра І» (Є. Маланюк. «Петербург» // ЛНВ. — X. — 1931).

Почалася епоха, що її яскраво намалював найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвский в своїх романах («Бєси» та ін.). Ця епоха почалася цілою низкою блискучих, неймовірних перемог московської нації всередині і назовні імперії. До проводу нації прийшла націоналістична московська еліта. Прийшли до проводу люди, які вийшли з глибин свого власного народу; люди чистої, незіпсутої чужими генами крови; люди не з надщербленою — як у їх попередників — душею; люди, які твердо вірили в свій нарід, а не сумнівалися, як попередники; люди гарячої, фанатичної віри в своє післанництво, а не літотеплої, як у їх попередників; люди, які мали відвагу викинути європейський фіговий листок, що ним прикривали свою наготу їх попередники; люди які мали відвагу відкрито і з національною гордістю проголосити всьому світові свою наготу за свій національний ідеал. Ці люди мали величезну наснагу, не загнуздану цивілізацією дикунської душі. Вони не мали скептичного європейського розуму, і в тому була їхня велика СИЛА. Вони його і не потребували, бо мали щось сильніше за розум для боротьби за існування — мали свіжий, не приглушений цивілізацією інстинкт первісної людини. їхній національний інстинкт і вивів їх із усіх небезпек і далі вказує їм безпечний шлях, цим інстинктом нова московська націоналістична еліта нехибно відчула прагнення і бажання свого народу — панувати, наказувати іншим народам, а самим не працювати. Ця еліта і дала це все своєму народові. Народ зрозумів свою еліту і оцінив її і все, що вона йому дала. Тому–то піддержав її, піддержує і буде піддержувати.

Ідучи за своїм національним інстинктом, та еліта викинула на смітник всі європейські ідеї: мораль, етику, норми, релігію — всю європейську культуру. Викинула, не виправдуючись, не вибачаючись, але навпаки, оголосивши з національною гордістю свою «культуру» за найпроґресивнішу в світі, за культуру майбутнього людства. Ця націоналістична московська еліта поставила колишнє посміховисько серед націй Московщину на чолове місце в світі. Московщина осягла найвищий за всю свою історію зеніт своєї слави. Горда Британія, блискуча Франція, старезний Китай, самурайська Японія, вільна Америка — всі наввипередки біжать на прощу до святої матушки Москви поцілувати лапоть Ваньки.

Як довго буде ще тягнутися цей найогидніший, найцинічніший, пайбезглуздіший блеф? Яка сила і в руках якого народу скінчить раз на все і з тим блефом, і з його творцем — московським народом? Чия рука перетне шнур, що на ньому завісила Найвища Справедливість Дамоклів меч над головою Московщини ще при її народженні 1000 років тому? Вичерпну, переконливу для найбільшого маловіра відповідь мали б давно дати українські націоналістичні науковці. Донині її не маємо. Тому в другій частині цієї книги ми спробуємо натякнути на цю відповідь.

Частина II

XVI

ПОЛІТИЧНИЙ БІК ІСТОРІОСОФІЇ

Воскресають пише там, де є могили.

Ф. Ніцше

У першій частині цієї книги ми намалювали хоч і не повний, хоч і схематичний, проте досить виразний образ Москвина та його культури. Коротко згадали також і про те, хто і як побудував москвинам їхню культуру та імперію. Повторимо коротко ще раз. Москвини сліпо вірять у божественність свого царя чи диктатора і його право наказувати. Своїм найбільшим і невідкличним обов’язком вважав москвин виконувати «волю царскую» за всяких обставин. Психологічно розглядаючи, віра Москвина в свого царя була вірою у свої власні сили, бо в своїй правосвідомості і психиці москвин ототожнював царя з державою, а державу розумів (а головно — відчував) як кошару, в якій він — безпорадна вівця — знайде захист від вовків у купі мільйонів таких, як він.

Віра нації в свою силу є основою її державности. Психологічно москвин ототожнював віру в свої сили з вірою в свого царя. І тому кожний наочний вияв сили свого царя радісно вітав, бо той вияв скріплював силу Москвина в самого себе, в свою силу. Ось чому москвини наділяли титулом «великий» лише тих своїх царів і диктаторів, які завойовували нові краї, як, напр., Пьотр І, Єкатєріна II, В. Лєнін, Й. Сталін, а такі, як Александр II, що скасував кріпацтво і реформував адміністрацію, титулу «великий» не дістали. Отже, доки віра Москвина в свого царя була сильна і непорушна, доти основа імперії була сильна і непорушна. Одного слова царя (диктатора) вистачало, щоб Москвин з ентузіязмом