Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Воля, — вперто прохрипів Чет, наче не помічав ножа на власному горлі.

Чоловік вилаявся і таки прибрав зброю.

— Я ж уб’ю тебе, якщо дуриш, — він вибіг. Швидко повернувся, відстібнув Чета від стіни, додатково замотав руки мотузкою, щоб вже точно не вирвався. Повів нагору. Там була звичайна селянська хата. Хто б міг подумати, що ото таке підземелля було під нею? Чоловік допоміг Чету сісти на коня, без сідла. Сам сів на іншого, і рушили. Чоловік тримав руку на револьвері, ще й гвинтівка за спиною. Вискочили городами з села, пролетіли лугом і заростями лози. Бродом перейшли Ворсклу, вже їхали берегом. Почалися перші печери. — Де ти сховав?

— Здається, тут, — Чет кивнув на одну з печер.

— Здається? — підозріло перепитав чоловік.

— Там усередині повинна стирчати маленька гілка, я так позначив. Дивися уважно.

Чоловік стрибнув з коня, прив’язав його до деревця і поліз у крейдяну печеру. Чет теж стрибнув з коня, потім завалився на спину, просунув ноги між руками, щоб зв’язані руки були не позаду спини, а попереду. Підхопився і побіг у сусідню печеру. Позаду крики.

— Ах ти, суко! Де ти дівся? Виходь, я знаю, що ти тут! Виходь! — кричав чоловік. Мабуть, його крики почув Шпиль, він же був десь поруч. То он закрутився, загарчав, аж земля затремтіла. — Що це? — чоловік злякався, почав озиратися, крутився на місці, не знав, куди наставляти зброю. Чет вичекав, поки переляканий чоловік повернеться спиною, розігнався і стрибнув зі своєї печери. Збив ката з ніг, покотився з ним, впав у річку, там накинув кайдани рук на шию чоловікові і почав душити. Насідав, не випускав з-під води. Кат був міцний чолов’яга, пручався, намагався скинути Чета, двічі випірнав з води, але Чет знову кидався на нього і занурював у воду. Чет ревів, наче божевільний. І більше на поверхню не випустив. Судоми, і чоловік під водою завмер. Чет витягнув його на берег. Шукав по кишенях ключ від замка, яким були скуті його руки. Але ключа не було. Узяв з берега гвинтівку. Поставив ланцюг на дуло, пальцем ноги натиснув на гачок. Пролунав постріл, і руки стали вільні. Але постріл остаточно розбудив Шпиля. Він виліз із печери, ледь тримаючись на ногах, але Міру обережно держав у правій руці і не випускав. Чудовисько хиталося, але почвалало геть. Чет підскочив верхи до печери, а там вже нікого не було. Лише сліди. Чет поїхав за ними, скоро побачив Шпиля. Прицілився, але не вистрелив, бо ж Міра була у нього в руках. То заспокоїв коней, які відчували чудовиська і аж тремтіли, та їхав потроху слідом.

Десь за годину до пагорбів прибули і червоні. Комполку Єрофеєв з комісаром Ліберманом верхи, позаду торохтів панцирник комісара Люшкова і вози з кайданами, що привезли з Харкова. Також чани зі снодійним, яке повністю реквізували з міських аптек. Це Люшков вигадав.

— Якщо Шпиль став живий і його можна поранити, то приспати теж можна!

Єрофеєв обдивився спустілу печеру, у якій тільки і залишилося, що кілька калюж чорної крові.

— Втік, гад! — сказав Ліберман.

— Товаришу командиру, там вбитий один, — доповіли солдати. Єрофеєв поїхав туди, побачив мертвого господаря підземелля, який лежав на берегу.

— Хто такий?

— Та, мабуть, з сусіднього села. Сліди кінські звідти. Хтось його убив і поскакав он туди, — солдати показали напрямок, куди поїхав Чет.

— Шпиль теж туди пішов, — комполку здогадувався, хто може слідкувати за Шпилем. — Рота нехай зайде в село, подивіться, що там, — Єрофеєв не любив залишати позаду загадок, щоб не отримати удар у спину. — Полк, за мною!

Загін рушив за Шпилем. Той, поранений, вже не стрибав, а ледь тягнув ноги. Кожен крок давався йому все важче. Чет давно обігнав його і їхав попереду, вже зрозумівши, що Шпиль прямував до будинку на пагорбах. А загін Єрофеєва якраз наздоганяв Шпиля.

— Товаришу комполку, велетень попереду! — доповіла розвідка. Єрофеєв став дивитися на Шпиля у бінокль.

— Ну що, Борю, що будемо робити? — спитав Єрофеєв.

— А ти що б порадив? — Ліберман вже бачив, на що здатний Шпиль, то намагався бути обережним.

— Та що, вести далі. Хай заляже, а потім вже снодійним закидаємо його.

— Може, краще зараз атакувати? Диви, як він хитається, здається зовсім без сил. А то відлежиться трохи, спробуй тоді його візьми. Зараз Люшкова спитаємо.

Комісар вже приторохтів на панцирнику, а ось обоз відстав.

— Генріху, що будемо робити? — спитав Ліберман і подав Люшкову бінокль. Той уважно дивився з хвилину.

— Ледь чапає, зараза.

— Ага.

— І баба у нього в руці.

— Так.

— Атакуємо, — наказав Люшков. Він боявся, що зникне десь чудовисько, якщо не спіймати його зараз. — Стріляти по ногах, щоб не втік. А тулуб і голову бережіть. Нам він живий потрібен. Повалити його, а там снодійне підвезуть. Все зрозуміло?

— Товаришу комісаре… — втрутився невдоволений Єрофеєв.

— Що?

— Він то, може, і хитається, але сили в нього багато. Великі втрати будуть.

— Комполку, а ти хотів революцію без втрат робити? Не буває так! За прийдешню перемогу світової революції треба платити зараз і платити кров’ю. Вперед! Схопити чудовисько!

Єрофеєв заскрипів зубами, але виконав, що сказали. Надіслав кінноту обігнати Шпиля, зустріти кулеметним вогнем з тачанок.