Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

307
0
12.05.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дари пігмеїв" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75
Перейти на сторінку:
Вовко чи сам Валяй тоді сказав на ці фірмові страви... Чекай, як же він сказав?.. A-а... Не сукіякі, а «які сукі» — і показав на тендітних офіціанток у блакитних кімоно.

Роксана вилетіла в Лісабон літаком німецької авіакомпанії «Люфтганза». Вилетіла одразу після оформлення спадщини тим самим гачконосим і здивованим нотаріусом, який набрався нахабства ще й запитати:

— Ви передаєте спадщину одне одному залежно від настрою чи ситуації?

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе позбавив ліцензії? — спалахнув Миронович.

— Ну, приміром, ви мене не позбавите... А ось юрколегія, колегія адвокатів, Верховний суд...

— Ти мені поговори! Зробив свою справу і йди... Розпустилися.

— У нас, пане секретарю, між іншим, в країні свобода і демократія. І перед законом усі рівні, як держсекретар, так і рядовий нотаріус. А цю свою здачу візьміть собі на згадку, — він поклав на стіл кілька солідних купюр з портретом Лесі Українки, закрив товстий нотаріальний журнал, прошнурований у кількох місцях, і єхидно попрощався: — На все добре... До побачення. — У коридорі вже сплюнув на підлогу і вголос додав: — У кращих світах.

Але цього вже Миронович не чув. Нотаріуса проводжала покоївка Настя, до якої з особливою теплотою ставився Миронович і з неприхованою неприязню, зимністю — Роксана.

Через кілька днів японські страви — суші чи сашимі — таки дали про себе знати: кандидат у президенти вкрився страшними брунатними плямами і був відвезений до однієї з кращих клінік Австрії. Генерал Пацюк і його підлеглий, на дачі якого кандидат вечеряв, давали малоприємні інтерв’ю численним каналам телебачення і слідчим генеральної прокуратури. У хід пішло все: газети, радіо, Інтернет. Миронович спостерігав за всім цим дійством досить спокійно, поки в одній з опозиційних газет не з’явився і його портрет з генералом Пацюком, якому він тисне пухкеньку ручку біля власного джипа. Генерали перед камерами трималися досить-таки гідно (Миронович знав чому) і елементарно доводили, що харчі були свіжими і кандидата отруєно не тут. Адже разом з генералами ті японські суші і сашимі, як і інші делікатеси, їли всі присутні на дачі. Ніхто з них не постраждав. Цинічно іронізували, доводили у своїх виступах по радіо і телебаченню, що це всього-на-всього піаркампанія кандидата у президенти. Народ любить своїх великомучеників.

Дехто з опозиціонерів вивищив кандидата в президенти до статуса Месії, на якого стільки чекав народ. І це він за народ страждає в ім’я кращого майбутнього.

Циніки заявляли просто:

— Краще за японське суші — українське сало! їжте сало і матимете личко, мов у мадонни.

Щоправда, при цьому не вказували, в якої саме мадонни — Матері Божої чи відомої американської естрадної співачки.

Папа того ж вечора зайшов до Мироновича.

— Щиро вітаю тебе! До такого навіть брати Плюєви не додумалися, — мовив він, сідаючи навпроти Мироновича.

— Ви гадаєте, все буде гаразд?

— Боюсь, що не для нас з тобою... Щось не враховано... Якщо кандидат не помре, нам з тобою сплетуть лапті. Ті ж самі генерали. Есбеушники доведуть свою непричетність до злочину. Вони вже розуміють, що їх грубо кинули, і автор цього сценарію ти, золотий мій. Це чітко видно на фотографії «Дня», — він поклав часопис перед Мироновичем. — Тобі потрібна була ця зустріч? Хіба в тебе мало під рукою телефонів? — показав він на стіл. — З гербами, без гербів. Тепер викручуйся як можеш... Мене в ці справи не вплутуй. До речі, сьогодні знайшли мертвим ще двох чернігівських — оператора і збирача антикваріату. А ось ікону з ликом Богородиці не знайдено... Я відлітаю завтра до Баден-Бадена... Тобі і карти в руки... — Президент підвівся і, не подаючи Мироновичу руки, сказав: — Прощай!..

У Мироновича на чолі виступив піт. Він рясно падав на білий папір, що лежав перед ним на столі, і чорнильні плями розповзалися врізнобіч. Миронович дивився на ці темні кола і йому ввижалося, що ці чорні плями на білому листку — плями його біографії.

— Догрався у політиці... Пізно чи рано ці мої авантюри мали закінчитися саме цим.

Миронович розумів, яка страшна тепер для нього самотність. Він за останні дні зблід, схуд, щоки запали, обличчя було, мов у мерця: жовте з синіми прожилками на скронях. Усі дні він жив, мов уві сні. Приголомшений повідомленням. А всюдисуща преса вже добиралася до нього і до Роксани, яка несподівано щезла у невідомому напрямку. Здавалося, він нічого не відчував і не сприймав. Працював, мов робот: чув голоси підлеглих, ніби через стінку зі звукоізоляцією, і часто не розумів, чого вони від нього хочуть, що йому радять. Його морально підтримувала і готова була розділити його участь, якою б вона не була страшною, тільки секретарка Міла. Ця мила і вірна йому секретарка, за якою міцно і остаточно закріпилося прізвисько «Кіндер-сюрприз». Саме вона того дня приховала від нього часопис, в якому писалося, що Папа в Баден-Бадені відпочиває з невідомою молодою жінкою.

— Читав? — зателефонував йому Валяй. — А ти почитай, — і назвав часопис і число. Мілі Бездух довелося витягати газету із шухляди стола. З першої ж сторінки до Мироновича посміхався Папа у супроводі жінки, що тримала його під руку. Обличчя її ховалося під крапчастою вуаллю. Під світлиною видруковано надзвичайно короткий і досить-таки нейтральний напис:

«Президент Республіки Україна на відпочинку в Баден-Бадені. Поруч — молода жінка, обличчя якої сховано за крапчастою вуаллю».

— Роксана! — стрільнуло йому в голову. — Роксана!

Він не вірив у те, що йому шепотів у вуха внутрішній голос, підвищені удари серця гулко і ритмічно, ніби стукіт будильника, відлунювали у його скронях. У цьому газетному повідомленні нічого такого особливого не було. І те, що йому підказував внутрішній голос, — так само. Між ним, Роксаною і відпочинком Папи в Баден-Бадені ніякого зв’язку, логіки. Роксана жила в Португалії. Але інтуїція, підсвідомість говорили йому про інше. Він підійшов до вікна, глянув униз. Біля адміністрації президента коливалося море людських голів. Помаранчеві гасла вимагали від президента каяття і добровільного зречення високого державного крісла. З темного двору, навантажені снігом і сміттям, одна за одною виїжджали вантажівки. Міліціонери у касках і бронежилетах тримали на своїх щитах червоні гвоздики і троянди. Народ скандував:

— Народ і міліція — разом! Народ і міліція —

1 ... 74 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"