Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Наступного ранку прокинулася пом'ята. Середа, саме час до університету. Не уявляю, як приїду разом із Марком і спокійно увійду до альма-матер, але нічого не зробиш.

— Давай я вийду перед поворотом? — чи то питаю, чи то прошу.

— Навіщо? — здивовано скидає брови Марк.

— Ну, не хотіла б, щоб хтось бачив… і знав… — пошепки, смикаючи брелок на сумці.

— О, Вишня, всі вже в курсі, — і, побачивши мій шок, заспокійливо додає, — просто забудь про них і все.

Звичайно, ані за поворотом, ні перед ним Марк мене не висаджує. Від самого будинку за нами слідує вольво з охороною.

— В університеті також? — уточнюю, маючи на увазі охоронців.

— Вони не ходитимуть за тобою по п'ятах, один буде в машині, а другий на одному з тобою поверсі.

— Марк, і так вражень надто багато для мого сірого життя, ще й… — затнувшись, я видихаю.

— Люба моя, я обіцяю, це ненадовго, — він паркується і, відстебнувши ремінь безпеки, повертається до мене, — зроби, як прошу. Я дуже скоро з усім розберуся.

Киваю, а сама розгублена. Мабуть, на моєму обличчі щось таке проглядалося.

— Це не контроль, Таю. Роби що хочеш, просто нехай вони будуть поруч, — він заправляє за вухо пасмо мого волосся, але не тисне, пояснює, хоче, щоб я розслабилася. — Це ненадовго. Я не завжди зможу бути поруч, як у ситуації з Іллею. Довірся мені, скоро все закінчиться.

Дивлюся в його очі і тону…

— Вибач, що втягнула тебе в це… Стільки неприємностей...

— Припини вибачатися, — каже різкіше, і я ніяковію, але полагіднівши, додає, — Давай закриємо цю тему. Я роблю це для тебе. Тому що хочу.

— Мене вчили, що все має свою ціну, — все ж озвучую свої побоювання.

— Ти нічого мені не винна. Не була і не будеш, — він торкається моєї щоки, а я, прикривши очі, насуплююся, обмірковуючи його фразу і його ніби осяює, — Ти й зараз платиш мені за допомогу, чи не так? — він відпускає мене, віддаляючись і мені раптом стає холодно. — Поговоримо про це вдома, Тая. Я буду близько шостої.

До корпусу підтягуються студенти, які зацікавлено поглядали на автомобіль Аланьєва, в якому ми сидимо разом. Відповісти я не встигаю, Марк виходить із машини і мені нічого не залишається, як теж вийти.

На мене чекає Аріна, і Марк, коротко кивнувши їй, заходить до університету.

— Як Берлін? Як конференція? Як містер сексуальний зад?

З розмови з Аріною дізнаюся, що у ВНЗ тільки й балачок, що про нас із Марком. Непомітна, нова єдина плітка була настільки жалюгідна, що про неї практично навіть ніхто й не говорив. А тепер... Звичайно, де переведення за блатом, коли я на кожній парі свої знання підтверджувала, а де роман з викладачем.

— Виявляється, Танька Маркофанатка товаришує з Настею з філфака, а Настя ця якраз у холі була. І бачила, як Марк козлу-Іллюшці наваляв, — каже Аріна, запихаючи в себе шматок університетської міні-піци. — А сьогодні ви взагалі приїхали разом. І це вже Ксюха Маркофанатка бачила. Вона якраз із Голубом стояла, а він у нас головний пліткар і взагалі в кожній дірці затичка.

Застогнавши вголос, схиляю голову на руки. От нудно мені жилося! Ще й розмова ця з Марком! Він же подумає про мене казна-що! Ну чому я така складна?

Він же мені подобається? Подобається! Але як я боюся знову наступити на граблі.

— Арін, як ти гадаєш, у житті за все платити доводиться? — раптом питаю я, коли ми вже виходимо з університету.

— Дивлячись, про що ти говориш… — задумливо тягне вона.

— А загалом? — не хочу вдаватися в подробиці, тому ухиляюся від відповіді.

— Ну, загалом так. Зазвичай люди свою вигоду переслідують. — з виглядом знаючої людини каже Аріна, і я їй вірю.

Тому що в мене саме так і є. Ілля отримав за мене гроші та посаду, для батька я розмінна монета. Чому дивуватися?

З ВНЗ повертаюся у супроводі. Я їх не бачу, просто знаю, що охорона поряд. В університеті, до речі, так само було. Ніхто навіть уваги не звернув, і Аріна теж.

Додому дістаюся без пригод, точніше, до Марка додому. Потрібно просто йому все пояснити. Нема чого тут ходити околяса. Я вдячна йому за допомогу, але відпрацьовувати не буду. Або якщо він цього хоче, то нехай одразу назве ціну. Ось!

А може, ми просто не так зрозуміли одне одного? Стільки всього трапилось у ці дні! Потрібно просто поговорити. І тоді все обов'язково стане на свої місця. Достатньо таємниць. Усі проблеми від них.

До шостої години я, накручена до неможливості власними тарганами в голові, ходжу зі сторони в сторону. І коли вхідні двері гупають, я біжу назустріч. Біжу, щоб отетеріло зупинитися і прямо скажемо витріщитися на красиву русяву дівчину, яка стоїть переді мною. Наша англійка Віолетта Костянтинівна.

— Здрастуйте, — говорю, відійшовши від першого шоку.

— Ой, а ви, мабуть, клінінг, так? Доброго вечора, — м'яко вимовляє вона, оглядаючи мене з голови до ніг.

Сказати хоч щось не можу. Ступор якийсь. Він же знав, що я тут, чому її покликав? Сказав би, я б пішла. Я б усе зрозуміла… Звичайно, я замахала його своїми проблемами, ще й сьогодні розмова на такій ноті перервалася. Я ж... Я…

— Ви тоді закінчуйте тут якнайшвидше, а я піду вечерю приготую.

Чула, Жарова, вечерю! Вечерю! А ти-то йому що на вечерю, крім нервів готувала? Вона обходить мене і прямує на кухню. Ім'я моє Віолетта Костянтинівна Палєєва знати не зобов'язана, у мене вона не викладає. Та і я б її не знала, якби нас не цікавив один і той самий чоловік.

Мені здається, я довго стою у коридорі. Просто застигла і поворухнутися не можу. Але потім, прийшовши нарешті в себе, взуваюся, натягую вітрівку і виходжу з квартири. Не знаю, куди піду, але тут точно лишатися сенсу немає. Як виявилось, далеко я не пішла. З ліфта вийшов Аланьєв і здивовано витріщився на мене.

— Ти куди, Тая? Ми ж домовилися, — каже Марк, невдоволено оглядаючи мене.

— А там гостя до тебе прийшла, — відказую гостро.