Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Беремо паузу. Марк робить ковток еспресо, а я прикидаю які події були півроку тому.

— Мені дивним чином різко дозволили перевестися до Київського внз. Хоча коли я заїкнулася про це влітку, батько хіба сорочку не рвав, а посеред навчального року дозволив… І Австрія теж… — дивлюся на Марка і ніби заново розкладаю по поличках. Скільки ж перевернув той гірськолижний курорт! — адже мене раніше ніколи і нікуди без нагляду, а тут… Ілля так рвався, а не поїхав. Але якщо він мав обіцяні гроші, то чому?

— А може, тебе й відправили до Австрії, щоб ти не заважала переговори вести?

— Щоб під ногами не плуталася… — шепочу, обмірковуючи, — І саме півроку тому Ілля почав поводитися так… сміливо! Я ще подумала тоді: він надто багато собі дозволяє, а тепер розумію… Мені ж Мілена казала, що батько йому за щось грошей обіцяв… — про Мілену я йому розповідала вже, коли довірившись, переказувала своє життя. І зараз він просто киває, підтверджуючи, що мої думки у правильному напрямку.

— А ти точно нічого не пам'ятаєш про збитого хлопчика, про аварію? Якщо він хотів тебе сплавити, то ти мала щось знати чи бачити. Тобі, виходить, було сім. Вже досить велика, аби розуміти, але надто маленька, аби запам'ятати.

Напружую пам'ять, намагаюся згадати, хто приходив, виходив.

— У нас майоріли у хаті якісь люди, але це було так давно… Може, перестраховувався? — Припускаю.

— Може.

— А Ілля, значить, в курсі? — я вже нічому не здивуюся.

— Не обов'язково. Я не думаю, що твій батько так ризикував. Це прямий компромат. Думаю, він просто запропонував йому круглу суму й тебе.

— І посаду.

— Мда ... Придане прям ... — хмуриться Марк, цокаючи.

— А ця журналістка їй точно можна довіряти? — чіпляюся за ниточку. Може, таки… помилка?

— Олеська грошей не бере і всю інфу ретельно перевіряє, — пояснює він, — Я її зі студентських років знаю, вона навчалася в нашому універі. Її не підкупиш. Таких людей в асфальт укладала, тож якщо написала, значить, так і є. Але оскільки я звик виключати всі варіанти, то цю статейку дав своїм хлопцям ще давно. Вони там довго колупалися, а потім передали мені.

— Коли ти дізнався?

— Перед тим, як забрати тебе до Берліна, — і побачивши мої розплющені від подиву очі, додає, — Там би з тобою розмовляв.

— Тобто ти б мене не відпустив? — питаю акуратно. Не знаю, якої відповіді чекаю.

— Ти не моя власність, Таю, щоб я відпускав чи не відпускав тебе. Але правду тобі розповів би. Ти мала знати.

— А смс, яку ти того вечора отримав, щось про те…

— Інформація підтвердилася? — я киваю, — Щоб не сумніватися в точності даних, їх потрібно перевіряти. Це серйозне звинувачення. Відправив ще одному знайомому, працює у службі безпеки, має доступ до баз даних. Він, як уже зрозуміла, теж підтвердив.

Я знову киваю. Марк розуміє, куди я веду і хмуриться. Тільки хотіла запитати, чи не переплутали чогось. Ні. Оце так скринька Пандори, Тая… Просто важко не виправдовувати того… Тобто адже він все одно мій батько… Так, важко мені розмова дається.

— А ти маєш адресу батьків цього хлопця? — запитую через деякий час.

— Так, пацани підкинули.

— Я хотіла б з'їздити до них… — Марк нічого не відповідає. Мовчить. А я все думаю і нарешті наважуюсь спитати головне. Те, чого уникала всю розмову, — Як його звали?

— Юра Бокаєв.

— Пробач, будь ласка, Юра Бокаєв… — шепочу, дивлячись на темне небо у вікні.