Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Літак несе нас назад до Києва. Додому. Тільки тепер невідомо, де мій дім. Повертатися в квартиру, зняту батьками небезпечно і ризиковано, так що я знову гостюватиму в Марка.

Щойно увійшовши на поріг, відчуваю вселенську втому, хоча стрілка годинника навряд чи перевалила за чотири години дня. Але відпочивати рано, є одне невирішене питання. Занадто важливе, щоб його відкладати.

— Марк, я хотіла б поговорити з тобою, — вимовляю рівним голосом, хоч неймовірно хвилююся.

— Готова все-таки?

— Не впевнена, чи буду взагалі готова дізнатися про мерзотні справи свою родини, але те, що мені потрібно це знати — точно.

— Добре, — каже після довгої паузи.

Дивиться, наче скануючи на готовність. Та не готова я, не готова! Але знати маю!

— Зроби мені каву, я переодягнусь і спущусь, Таю.

І подивився так пильно.

Марк спускається хвилин за п'ятнадцять. Кава на столі, я за столом.

Сівши навпроти, мій професор робить ковток і видихає, я дзеркалю його дії. Руки чомусь починають тремтіти, наче насувається щось неминуче. Торнадо, що неможливо зупинити… Певно, так і є. Марк не намагається взяти мене за руку чи заспокоїти словами. Знає, що не це допоможе. Поняття не маю, але він завжди знає, що саме мені потрібно.

— Це сталося ще на початку кар'єри твого батька, Тая. Він пізно повертався з роботи, лив дощ, дорогу переходив хлопець. На пішохідному переході твій батько не зупинився, може не побачив, не знаю…

І я розумію, вже розумію чим закінчилося, але вірити не хочу. Так, він стільки років знущався з нас, але вбити…? "Міг" — звучить десь на підкірці. «Я тебе вб'ю, вб'ю, чуєш, Світла?!»

«У казарму… там солдафони до баб голодні…»

«Якого біса не прибрано після готування? Місце своє забула?

«Тобі нагадати, що я можу?»

«Ти робитимеш те, що я сказав, Таїсія, бо пошкодуєш!».

Думки крутяться, як божевільні. Я навіть не пам'ятаю всіх ситуацій, але ніби чую ці фрази зараз... Наново прокручую, холодіючи від жаху... Господи...!

— Але ж він не сидів… — кажу і тільки потім розумію, яку дурість ляпнула. Звісно, ​​не сидів! Він не тільки не відсидів, а й на «велику людину перетворився»!

— Справу тоді швидко зам'яли, — продовжує Марк, — хлопець не був сиротою, схоже, із пристойної родини, у школі добре вчився. Батько, мати прості роботяги, мабуть зробити нічого не змогли. Або не схотіли.

— Що означає «не схотіли»? — скидаю голову, яку секундами раніше опустила на руки. Вона вмить якось поважчала, наче з чавуну виготовлена.

— Може грошей батько їм запропонував. Не знаю. Але заяву із поліції вони забрали.

— Як ти про це дізнався? — хмурюся.

Звичайно, питань у голові багато, але це одне з них.

— Журналістка одна є Леся Маслова. Ось вона написала статтю.

— Але журналісти багато чого пишуть, — не розумію, — жовта преса, плітки…

— Згоден. Але ця стаття вийшла ще півроку тому, а після Маслова розпочала розслідування у всій біографії Жарова. І ось після цієї статті у нього почалися дивні ворушіння. Він різко почав зустрічатися з людьми, із якими роками не перетинався. А тут зустрічі регулярні та подалі від сторонніх очей. Наче сліди замітав. Хоча впевнений, що після аварії все, що можна було замісти, він якраз давно замів, а ось нові... Не знаю, що саме за справи в нього, але він міцно зав'язнув у цій трясині. І першим проколом стало саме борсання після Лесиної статті. Замість того, аби пропустити повз вуха, як чергову жовту статтю він заметушився.