Читати книгу - "Грона гніву"

— У чому річ? — спитав батько.

— Ми їдемо,— сказав Том.— Коп сказав, щоб ми забиралися. Далі поїдемо, це добре. Дорога добра, можна засвітла виїхати і пустелю ту здолати. Нам ще десь триста миль їхати.

— Я думав, ми відпочинемо,— сказав батько.

— Ну, не можемо. Татку, нам їхати тре’,— сказав Том.— А Ной, він не їде. Униз по річці пішов.

— Як це — нікуди не їде? Що в нього — біс вселився? — схопився батько. А потім жалісно сказав: — Це моя провина. Цей хлопчик — моя провина.

— Ні.

— Не хочу більше про це говорити,— мовив батько.— Не можу я... це моя провина.

— Ну, нам пора,— сказав Том.

Вілсон, наблизившись, почув останні слова.

— Не можемо ми, люди добрі,— сказав він.— Сейрі геть погано. Відпочити їй треба. Вона живою пустелю не подолає.

Вони якийсь час мовчали після його слів, нарешті Том озвався:

— Коп сказав, що нас усіх посадить, як тут лишимося.

Вілсон похитав головою. Його очі оскляніли від тривоги, а крізь темну засмагу проступила блідість.

— Не можемо нічого зробити. Сейрі не може їхати. Якщо вони нас до тюряги заберуть, що ж, хай забирають. Сейрі геть ніяка, нездоляща, відпочити їй слід.

Батько запропонував:

— Мо’, ліпше вас почекати, а тоді всі разом виїдемо.

— Ні,— сказав Вілсон.— Ви й так були добрі до нас, такі добрі, але не можна вам тут лишатися. Вам треба влаштуватися на роботу, працювати. Не дозволимо вам лишатися.

Батько захвилювався:

— Та у вас же нічо’ нема.

Вілсон усміхнувся:

— Та й коли ви нас підібрали, негусто було. Не ваша це справа. І годі сперечатися, а то ще посваримося. Поїдете ви, а то я оскаженію.

Мати поманила батька під брезент і зашепотілася.

Вілсон обернувся до Кейсі:

— Сейрі дуже просить вас, щоб ви зайшли.

— Авжеж,— погодився проповідник.

Він попрямував до намету Вілсонів, маленького й сірого, відкинув заслону і ввійшов. Усередині було тьмяно й парко. На землі лежав матрац, а всі речі були розкидані так само, як їх вивантажили вранці, наче ніхто їх не торкався. Сейрі лежала на матраці, широко розплющивши світлі очі. Проповідник стояв і дивився на неї згори вниз, нахиливши велику голову, а на шиї туго напружилися м’язи. І він зняв капелюха й тримав його в руці.

Вона спитала:

— Мій чоловік сказав, що ми не можемо їхати?

— Саме так і сказав.

Й низький красивий голос звучав далі:

— А я так хотіла їхати. Знала, що не виживу в дорозі, але він би доїхав, хоч би що там. Та не поїде він. Він не знає. Гадає, що все обійдеться. Нічого він насправді не знає.

— Він каже, що не поїде.

— Знаю,— мовила вона,— дуже він упертий. Я вас покликала, щоб ми разом помолилися.

— Я не проповідник,— стиха сказав він.— Мої молитви ні на що не годяться.

Вона провела язиком по пересохлих вустах.

— Я була з вами разом тоді, коли вашого старого не стало. Ви ж тоді говорили.

— То не молитва була.

— То була молитва,— сказала вона.

— То була не проповідникова молитва, не казання.

— То була хороша молитва. Хочу, щоб ви і для мене щось проказали.

— Не знаю я, що проказувати.

Вона на хвильку заплющила очі, а потім знову розплющила.

— Просто скажіть щось про себе. Не треба вголос. Не кажіть Йому слів. Отак було б найкраще.

— У мені нема Бога,— сказав він.

— У вас є Бог. І хіба важливо, якщо ви не знаєте, як Він виглядає.

Проповідник схилив голову. Вона дивилася на нього з острахом. А коли він знову підняв голову, жінка відчула полегшення.

— Отак добре,— сказала вона.— Це те, що мені треба було. Хтось близький, щоб помолився.

Він похитав головою, ніби пробуджуючи себе.

— Не можу цього зрозуміти,— сказав він.

А вона відповіла:

— Але ви... ви знає те, правда?

— Знаю,— сказав він,— знаю, але не розумію. Мо’, ти відпочинеш кілька днів, а потім поїдеш.

Вона повільно замотала головою.

— Я просто кістяк, обтягнутий шкірою, недуга ходяча. Я знаю, що зі мною буде, але йому не скажу. Він дуже сумував би. Він не знає, що тоді робити. Може, вночі, коли він прокинеться, все мине.

— Ти хочеш, аби я лишився з тобою, не їхав?

— Ні,— відповіла вона.— Ні. Коли я була маленьким дівчам, любила співати. Ті, хто мене слухав, так насолоджувалися, казали, що співаю незгірше за саму Дженні Лінд[19]. От заспіваю — а всі так і збираються послухати. І коли вони стояли, а я співала,— здавалося, нібито ми одне ціле, і я одне з ними, навіть якщо їх не знаю. Я була вдячна за це. Не так багато людей, які можуть відчути оцю нерозривність з іншими, що аж серце переповнюється; обступлять мене, а я співаю. Гадала, що в кінотеатрах співатиму, але так і не вийшло. Та все одно була рада. Інші стануть так, що яблуку нема де впасти, а я співаю, і ніхто між нами сторонній не ставав. Ось чому я хотіла, щоб ви помолилися. Хотіла цю близькість відчути, це єднання. Спів і молитва — це те саме. От якби ви почули, як я співаю.

Проповідник зазирнув їй просто в очі.

— Прощай,— сказав він.

Вона ледь похитала головою і міцно стулила вуста. Проповідник вийшов з тіні намету на сліпуче сонце.

Чоловіки складали речі на вантажівку. Дядько Джон стояв нагорі, тоді як інші передавали йому поклажу. Він уважно все складав докупи, стежачи, щоб вантаж лежав рівно. Мати вивалила залишок — чверть — засоленої свинини з барильця на сковороду, а Том і Ел узяли обидва барильця, віднесли до річки, там помили й протерли. Потім вони прив’язали діжечки на жердини та наносили води. Далі обв’язали барильця полотном, щоб не розплескати воду. Лишалося забрати тільки брезент і бабин матрац.

— Якщо все це навантажимо,— сказав Том,— наш драндулет перегріється до чорта. Нам тре’ багато води.

Мати пройшлася по колу і роздала кожному варену картоплю, потім винесла з-під навісу напівпорожній мішок та поставила його поряд зі сковородою, повною свинини. Сім’я їла стоячи, переступаючи з ноги на ногу і перекидаючи гарячу