Читати книгу - "Грона гніву"

картоплю з руки в руку, доки охолоне.

Мати пішла до намету Вілсонів, пробула там хвилин десять, а потім безшумно вийшла.

— Пора їхати,— сказала вона.

Чоловіки пішли під брезент. Бабця досі спала, широко роззявивши рот. Вони обережно підняли матрац і внесли на вантажівку. Бабця підібгала свої схудлі ноги та насупилася вві сні, але не прокинулася.

Дядько Джон і батько прив’язали брезент під хрестовиною, зробивши на самому верху поклажі щось подібне до невеличкого намету. Чоловіки прив’язали «намет» до бокових планок, і все було готове. Батько вийняв гаманець і дістав звідти дві дрібні купюри. Потім підійшов до Вілсона і простягнув йому руку з грішми.

— Ми хотіли б, аби ви прийняли від нас оце і...— він указав на свинину з картоплею,— і це.

Вілсон опустив очі додолу і замотав головою.

— Ще чого,— сказав він.— У вас самих негусто.

— Ну, щоб дістатися, маємо,— заперечив батько.— Ми ж не все віддаємо. А приїдемо, одразу роботу знайдемо.

— І не подумаю брати,— відрізав Вілсон.— Не зліть мене.

Мати взяла в батька обидві купюри. Обережно їх згорнула, поклала на землю, а згори причавила сковородою зі свининою.

— Отут-о хай будуть,— сказала.— Як не ви, то хтось інший візьме.

Вілсон, досі не піднімаючи голови, розвернувся, пішов до свого намету і засмикнув по собі заслону.

Минула мить, ще мить — родина вичікувала; нарешті, мовчання розбилося.

— Пора нам їхати,— озвався Том.— Уже четверта, певно.

Сім’я залізла на вантажівку: мати нагору, бабця примостилася поруч. Том, Ел і батько — на сидіннях у кабіні, Вінфілд сів батькові на коліна. Конні та Ружа притулилися біля кабіни. Проповідник, дядько Джон і Руті притулились одне до одного на повантажених речах.

— Прощайте, містере і місіс Вілсони! — крикнув батько.

З намету ніхто не відповів. Том завів мотор, і вантажівка незграбно поповзла геть. І коли вони пленталися розбитим шосе в напрямку Нідлса та магістралі, мати озирнулася. Вілсон стояв біля свого намету, тримаючи в руці капелюх. Сонце освітлювало все його обличчя. Мати помахала йому рукою, але він не зреагував.

Том увімкнув другу передачу в машині, ведучи вантажівку по розбитій дорозі, щоб уберегти ресори. Біля Нідлса він під’їхав до заправної станції, де перевірив, чи не пропускають зношені шини повітря і чи міцно прив’язані запчастини. Заповнив бак, придбав дві п’ятигалонні каністри бензину та ще два галони мастила. Заправив радіатор, дістав карту і став її вивчати.

Хлопець, який обслуговував на автосервісі, одягнений у білу уніформу, мав тривожний вигляд, доки Том не оплатив рахунок. Заправник сказав:

— Ну, ви, добродії, просто кремінь.

Том відірвався від карти:

— Про що це ви?

— Ну, на такому драндулеті їдете, як оцей.

— А ви подорожували?

— Авжеж, скільки разів, але ж не на такому одрі.

— Якщо зламаємося,— сказав Том,— невже ніхто не зарадить?

— Ну, може, і зарадять. Але тут уночі бояться зупинятися. Ненавиджу отак робити. Стільки нервів забирає — собі дорожче.

Том осміхнувся:

— Та й у нас нерви забирає, а що ж робити? Ну, дякую. Далі поїдемо.

І він сів у машину та поїхав.

Хлопець у білому зайшов у залізну будівлю, де його помічник заповнював рахункову книгу.

— Боже, ну й народ попадається!

— Ти про окі? Та вони всі такі.

— Боже, як я ненавиджу ці драндулети — як ними поїдеш?

— Ну, ми з тобою чутливі. А в цих клятих окі чуттів нема і не було. Не люди вони. Людина б не змогла жити, як ці окі. Людина не витримала б так довго в бруді та злиднях. Не кращі вони, аніж горили.

— Та я радий, що не перетинаю пустелю на отакому «гудзоні-супершість». Деренчить, як молотарка.

Другий хлопець глянув на рахункову книгу, яка лежала перед ним. І велика крапля поту скотилася з його пальця та крапнула на рожеві папірці.

— Зазнають вони лиха. Вони ж чортівськи тупі, лізуть у пекло, не розуміють, що це небезпечно. І, Боже Всемогутній, не знають нічого кращого, аніж мають. Нащо за них перейматися?

— Та я не переймаюся. Просто подумав: якби був на їхньому місці — що зі мною було б? Не хотілося б такого.

— Це тому, що ти знаєш, як буває краще. А вони кращого не знають.

І він витер піт з рожевого аркуша рукавом.

антажівка рушила і їхала до високого пагорба через розбиті, вивітрені скелі. Мотор невдовзі перегрівся, вода в радіаторі скипіла, і тоді Том притишив швидкість. Угору пологим схилом, стежиною, яка зміїлася та петляла по всій мертвій країні, випаленій до біло-сірої барви, без жодного натяку на життя. Том зупинився на пару хвилин, щоб дати мотору охолонути, а тоді поїхав далі. Родина вибралася на перевал ще до заходу сонця і подивилися вниз — удалині було видно чорні гори, і жовте сонце вилискувало на сірій пустелі. Малорослі чахлі кущики шавлії та саркобатусу зухвало кидали тіні на пісок і пощерблене каміння. Сліпуче сонце било в очі. Том прикрив очі рукою й глянув з-під долоні, як з-під козирка. Сім’я подолала гребінь і поїхала вниз, щоб охолодити двигун. Вони минули довгу смугу, прямуючи вниз, до пустелі, а вентилятор у радіаторі крутився, охолоджуючи воду. На сидіннях у кабіні Том, Ел, батько і Вінфілд у нього на колінах дивились, як сідає сонце, і очі в них оскліли, а засмаглі до чорноти обличчя змокріли від поту. Випалена земля і чорні пагорби спотворювали відстані та надавали пустелі жаху в червоному присмерковому промінні.

— Боже мій, ну й місцина,— зронив Ел.— А якби ми її пішки долали?

— Люди ж долали,— відповів Том.— Багато кому доводилося — якщо вони змогли, то й ми зможемо.

— Багато кому довелося померти,— зауважив Ел.

— Ну, так і у нас є втрати.

Ел промовчав; червона пустеля проносилася повз них.

— Як гадаєш: чи побачимо знову колись Вілсонів? — спитав Ел.

Том відірвався від індикатора мастила.

— Щось мені підказує: ніхто з нас більше не побачить місіс Вілсон. Так, передчуття.

Вінфілд подав голос:

— Татку, я хочу вийти.

Том подивився на нього.

— Було б добре, якби всі злізли, доки не стемніло.

Він приглушив швидкість і зупинив машину. Вінфілд виліз і помочився на узбіччі. Том висунувся:

— Хтось ще?

— Поки що в собі потримаємо,— крикнув дядько Джон.

— Вінфілде, лізь нагору,—