Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Твій світ я намагаюсь зрозуміти,
Навряд чи він такий поганий.
Чим все ж таки живуть дорослі діти?
Коли не бачать тата й мами?

З Наталкою Князєвою ми зустрілися в Універсамі зовсім випадково. Власне кажучи, це вона мене помітила, коли я на касі розплачувалася за фарби та олівці. З цією цікавою дівчиною ми навчалися в університеті в одній групі й довго підтримували приятельські стосунки, але після навчання якось дороги розбіглися.

— Сонька, ти стала ще кращою, ну дай я тобою помилуюся, - запальна Наташка крутила мене, як їй тільки хотілося, - Здорово виглядаєш! Молодець! Ти як, розказуй?

— Потроху. У школі працюю, - з моїх уст звучало, як діагноз, чесне слово.

— Да ти що! Ну і? - Наталка лукаво підморгнула. - Педагогам-чоловікам голови крутиш чи хлопчикам-старшокласникам ріжки обламуєш?

— Наташа, які чоловіки, які хлопчики? Просто навчаю дітей літературі. Класний керівник десятого класу.

— Ого! Ну, ти, мати, даєш! І що, слухаються?

— По-різному. Ти про себе щось розкажи, а то все про мене й про мене, - дійсно було цікаво дізнатися про долю Наташки після закінчення університету. Згадалося, як ще на першому курсі Наташка перед усіма публічно на психології оголосила, що бачить себе як мінімум директором чогось, а чого - вже не так і важливо. І всі повірили, бо вона належала до категорії таких пробивних дівчат, які спрямовані лише вперед і зі швидкістю ракети долають ту дорогу, яку деяким не дано й за кілька життів пройти. Сумнівів ні в кого не було, що років через три-чотири саме те й станеться, чого хотіла Наталія.

— Я не так цікаво влаштувалась, як ти. Просто головний редактор молодіжного журналу "Ми". Поки що.

— Чому ж не цікаво? Дуже навіть нічого! - здивувалася я.

— Ні, все лише звучить гучно, а насправді рейтинги слабкі. Тому що нікому статті хороші писати. Була в мене дівчина, такі інтерв'ю брала у неординарних особистостей - захитаєшся. Вийшла заміж, народила бебіка, обкопалася пелюшками та кашками. Все! Міщанство та побут поглинули талант. А я втратила гарного журналіста, між іншим.

— А ти собі багатія не знайшла? – лукаво запитала я, згадавши другий пункт в життєвій програмі Наташі – вийти заміж за заможного, щоб було кому сплачувати усі Наташині забаганки.

— Та ти що, вони мене шугаються, як зайці пса, думаючи, що вовк. Стривай, Сонька, а ти ж в універі непогано писала? А давай до мене в журнал?

— Ні, я не можу, Наталю. Ось так, посеред навчального року піти й все кинути.

— Нічого кидати не треба. Я тебе оформлю позаштатним кореспондентом. Адже ти в самій гущавині молоді перебуваєш. Знайдеш цікавий екземпляр, поговориш з ним чи нею й напишеш щиру статейку. Знову ж таки, додаткові гроші не зашкодять. А там, дивись, і назавжди до нас переберешся, га? Запасний аеродром – то непогано!

— Про що хоча б приблизно треба писати? – поцікавилася я.

— Зараз модно про ці, як їх там, субкультури. Панки, хіпі, емо. Про щось таке. Ось тобі моя візитівка, - вона швидким і спритним рухом витягла зі своєї мініатюрної сумочки невелику яскраву візитівку й віддала мені, - Напишеш - подзвониш. Даю тиждень. Ага, домовились? Потім у якійсь кав'ярні посидимо. Тікаю, бо роботи - непочатий край. Чекаю дзвінка. Дуже рада була тебе побачити, - і Наташа, увімкнувши п'яту швидкість, за лічені хвилини зникла на горизонті, залишивши мене з хаотичними думками про все, що сталося, й візитівкою у руках.

Отак завжди, погоджуся на щось, а потім думаю та гадаю, як із цим впоратися? Де мені взяти цих панків, емо та хіпі? У школі, хоч вона в нас була й дивна, був лише один явний неформал – панк Гліб. Мабуть, ще були, але шифрувалися. Я знала про Гліба, що він непогано пече пиріжки й вишиває. Він тільки виглядав, як доісторична печерна людина з довгим волоссям і купою металевих цяцьок на одязі. Навіть ірокез на голові він споруджував поза школою. Лише одного разу хлопець ризикнув прийти до школи у своєму неформальному спорядженні – такого колапсу школа не знала. Швидко адміністрацією були поставлені в ряд батьки з бабусями та дідусями Гліба, після чого хлопець уже не ризикував цілісністю своєї душевної особливості, а виявляв свої погляди на життя за межами школи. Одним словом, більше Гліб не лякав ані учнів, ані вчителів.
Тільки ось Глібу зробили операцію з видалення апендициту, тому найближчого місяця його в школі не обіцяло бути. А шкода. Міг вийти непоганий матеріальчик.
Мені чомусь здалося, що Вовка неодмінно мав знати кілька таких «відірваних» типочків. Ця думка відвідала мій мозок саме після класної години, на якій я так довго розказувала про шкоду паління, знаючи, що майже всі хлопці в класі палять. Сізіфова праця, а що вдієш — треба говорити, виховна робота, в плані записано, що треба провести бесіду!
— Вова, постривай, я хотіла тебе дещо запитати, - звернулася я до Титаренка, коли той, проспавши всю класну годину (дивно, що взагалі залишився), закинув на плечі свою сумку з двома книгами (брав тільки найнеобхідніші) з наміром залишити приміщення.

— Чи не палю я випадково? Ні, не палю. І не планую. Просто в падло. А що? – сам спитав, сам відповів.

— Та я не про те, - мені й самій ця лекція про куріння не подобалася, але за планом треба було провести ось і провела. – Мене попросили написати для молодіжного журналу про неформалів. Побиті фрази не годяться. Потрібно щось про особливості їхньої культури. Можливо, ти знаєш якогось панка чи хіпі, га? - я намагалася зрозуміти, про що він думає, коли ось так спокусливо посміхається й невинно мружить свої гарні очі.

— Готи підійдуть? Відстійні тіпочки, але прикольні. Тільки я не впевнений, що та культура в них є. Ви точно хочете про це знати? Це не зовсім так романтично, як усі уявляють, - він говорив усе це з таким виглядом, ніби хотів сказати «а на фіга ви так морочитеся?»

— Дуже хочу знати. І багато. Це цікаво не тільки мені, а й будь-якій людині, яка сидить удома й не здогадується, які є елементи культури…