Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Здавалося, що в Шелі кров зараз бухне з обличчя.

— Мені пробачаєш? — тихо запитав він. — Ти мені пробачаєш, скурвий сину?! — ревнув він, скільки повітря було в легенях, і скочив уперед, понад столом, просто на Вікторина.

Михаїл був швидший. Раз-два вхопив Шелю за комір і за ремінь у кольорових штанах, а з сіней вискочили дворові слуги й ну тягти хама надвір. Мусили його тримати вп’ятьох, бо брикався й ревів, ніби віл у жидівській різниці.

На подвір’ї Михаїл почав пригощати Якуба ударами палицею; Вікторин скулився, бо від самого лиш спогаду в нього заболіла спина. Невідомо, скільки було тих ударів, але напевно більше, ніж передбачені кайзером двадцять п’ять. Пан Богуш уже мав намір втрутитися, але ні; нехай хам має, не для того його вельможний пан запрошують сюди й пробачення пропонують, аби той кидався на них, як скажений пес, і кусав.

Злий лиш був Вікторин, що не встиг про Мальву запитати. Але так собі все задумав, що запитає про неї лишень тоді, коли вони з Шелею помиряться і запанує між ними бодай якась згода. Усі ті змії, чари, серця — це вже інша епоха, час заклять минув, настає час здорового глузду, час того, що ближче до землі, як казав Йозеф Дітль. Але хоч час і плинув, все одно не хотілося, щоб поблякнув у ньому спогад про дівчину з безбарвним волоссям, за якою маки й волошки йшли, наче вірна армія. А цей Шеля таки мусив щось знати, бо ж Мальва жила в домі, коли він ще не був Якубом, а лиш Богушем. А Вікторин думав, що не може вже Шелі на ній залежати, якщо за останні вісім років узяв собі три жінки.

Вісім років! Стільки часу…

Вікторин Богуш узяв під пахву кілька книжок і вийшов у сад. Шеля, побитий і з закривавленою спиною, лежав у пилюці подвір’я, а дворові поливали його водою, щоб опритомнів.

— Закувати його на три дні в колодки, — кинув вельможний пан Михаїлові. — Їсти не давати, лиш пити. Нехай хам замислиться і одне з другим на майбутнє продумає.

Сам же пішов на край садиби й сів на кам’яній лавці під жасмином. Цього разу приніс із собою не тільки праці Кюв’є і Ламарка з геології і природознавства, але й старі природничі трактати Мальбранша і Лістера. Складав латинські слова поволі й наполегливо; хоча минуло вже кілька років, латина й далі давалася йому важко, а Нікодем відмовлявся допомагати в перекладі праць учених вісімнадцятого сторіччя, які вірили виключно скельцю й оку. На настійливе прохання Вікторина переклав тільки обширні фрагменти «П’ятирічного плавання на кораблі „Бігль”», і то тільки тому, що трохи нагадували пригодницький роман. Вікторин постійно забував прізвище автора, неважливе, зрештою, бо книжка виявилася не надто цікавою і розповідала головним чином про зябликів. Панові Богушу часом здавалося, що він може заглядати в майбутнє — і своє, і науки. Бачив, що й цю книжку, і англійського природознавця вкриє невдовзі патина забуття, і років через двадцять ніхто вже не пам’ятатиме ні праці, ні вченого. З цієї-бо книжки не виникала жодна струнка думка, жоден правильний роздум щодо світу й законів, які діють у ньому.

Зовсім інакше у Кюв’є, в його працях про допотопних гадів. Вікторин продирався крізь латинські трактати, як крізь зарослий бур’янами сад, виткі зарості незрозумілих речень спутували йому ноги й змушували обривати їх думками на місці — але він все одно вперто йшов уперед, передчуваючи глибини. Його захоплювали змальовувані французьким ученим образи світу, яким століття тому правили гади, змії і дракони. Ті гади мусили, однак, вимерти, щоб дати місце для остаточного Божого задуму, яким є людина; проте земля приховувала їхні кістки, і їх можна було видобути, якщо тільки знати, де копати.

Тож Вікторин замислювався, чи вчені докопаються колись до Зміїного Короля або до підземного світу й країни померлих. Хоча, можливо, це не ті простори, до яких можна так просто докопатися; може, треба спершу відбути подорож у собі, аби мати змогу зійти до пекла. Бо будь-який дурень може піднятися на Олімп у далекій Греції, в бусурманській державі, але не кожен знайде там богів. Таким чином, можуть існувати одна біля одної країна науки й країна міфу, не перешкоджаючи одна одній і помічаючи одна одну тільки для того, щоб мати змогу насміхатися одна з одної. Ця думка про гармонійне існування двох суперечливих істин наповнила розум Вікторина спокоєм і принесла йому справжнє задоволення.

Урешті-решт він схилився над проєктом курорту, який планував відкрити у своїх володіннях. Адже мінеральних джерел у Бескиді — скільки завгодно. Спадало йому на думку маленьке сільце біля Емауса, що звалося Лятошин. Тут можна побудувати курортний дім, там — готелі й пансіонати, а там, де віки тому начебто височіло капище прадавніх богів — перунів і сварогів, — стоятиме бювет із садом в англійському стилі. В Емаусі є залізнична станція, гарна, поросла виноградом, а дорога з Емауса до Лятошина хороша, з видом на річку. Тож варто організувати там спеціальні екіпажі для перевезення курортників. Не тільки він, Вікторин, скористає на тому, але й кожен міщанин і кожен селянин, який хотітиме працювати.

Пан Богуш посунувся глибше в тінь жасмину, бо спека давила й причавлювала до землі. Білі квіти пообвисали й навіть не хотіли в цій спеці пахнути. Одні тільки бджоли невтомно літали від квітки до квітки. О, якби тільки хами були хоч наполовину такими роботящими, як ті бджоли. Вся пиха Шелі береться з того, що раніше він не мусив працювати, а зараз мусить, так.

Пополудні, коли жар дещо спав, Вікторин пішов подивитися, як виконали його наказ. Шеля справді був закутий в колодки, очманілий від спеки. Проте ніхто з дворових ані з хамів, що приходили до двору, не знущався з нього. Ба можна було навіть сказати, що ставляться до нього з якоюсь дивною повагою. Пана Богуша це чомусь злило. Він покрутив головою над тупою ненавистю хлопа, над його кусанням руки, простягнутої для замирення. Хам.

Ця ненависть гнітила, однак, пана Вікторина, і коли на початку червня приїхала рекрутська комісія, Богуш вписав Шелю в призовний список. Було-бо прийнято, що саме двір визначає хлопів, які мають іти до війська.

— Немолодий той