Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Така свобода, проте, не означає вседозволеності, яку намагаються обстоювати в культурно-політичних дебатах деякі фундаменталісти свободи слова, перш за все педофіли і расистські угруповання. Будь-яка демократія має свої обмеження, і обмеження АСС закріплені в «Акті про свободу преси», АСП. Він встановлює чотири принципові випадки відступу від демократії. Забороняється публікувати дитячу порнографію і деякі описи сексуального насильства, незалежно від того, наскільки художніми їх вважає автор. Забороняється підбурювати і закликати до злочинної діяльності. Забороняється ображати і ганьбити іншу людину. І забороняється цькувати групи населення.

АСП також затверджено Риксдагом, і він являє собою допустимі з соціальної точки зору обмеження демократії, тобто певний суспільний договір, що становить основу цивілізованого співтовариства. Суть законодавства полягає в тому, що ніхто не має права цькувати або принижувати іншу людину.

Позаяк АСС і АСП — закони, необхідне відомство, яке зможе гарантувати їхнє дотримання. У Швеції цю функцію розподілено між двома структурами, одна з яких — канцлер юстиції (КЮ) — має порушувати судове переслідування за злочини проти АСП.

Ця ситуація Торстена Едклінта зовсім не задовольняла. Він вважав, що КЮ традиційно виявляв непростиму терпимість відносно того, що фактично було прямим порушенням шведської конституції. КЮ звичайно відповідав, що принцип демократії такий важливий, що йому слід втручатися і порушувати справу лише в разі крайньої потреби. Подібна позиція, правда, останніми роками все частіше зазнавала критики, особливо після того, як генеральний секретар Шведського Гельсінського комітету з прав людини Роберт Хорд велів подати звіт з оцінкою бездіяльності КЮ протягом кількох років.

У звіті констатувалося, що було майже неможливо порушити справу і засудити кого-небудь за порушення закону про заборону цькування груп населення.

Другою структурою був відділ охорони конституції при Службі державної безпеки, і комісар Торстен Едклінт ставився до свого завдання щонайсерйозніше. Він вважав, що обіймає найкращу і найважливішу посаду з доступних шведському поліцейському, і нізащо не проміняв би її ні на яку іншу посаду в юридичних або поліцейських структурах Швеції. Він просто був єдиним поліцейським у країні, який офіційно мав функції політичної поліції. Виконання цих функцій вимагало делікатного підходу, великої мудрості і якнайповнішої справедливості, позаяк досвід дуже багатьох країн показував, що політична поліція могла легко перетворитися на головну загрозу демократії.

ЗМІ та громадськість звичайно вважали, що завдання відділу охорони конституції в основному зводиться до стеження за нацистами і войовничими веганами. Відділ справді багато займався подібними виявами, але крім цього до сфери його уваги входила ще ціла низка організацій і явищ. Якби, наприклад, королю або головнокомандувачу спало на думку, що парламентаризм зжив себе і Риксдаг слід замінити військовою диктатурою або чимось подібним, король або головнокомандувач швидко стали б об’єктом пильної уваги відділу охорони конституції. Або якби група поліцейських вирішила раптом розсунути рамки законів до такої міри, що захищені основним законом права індивіда виявилися б порушеними, відділ охорони конституції теж зобов’язаний був відреагувати. У таких серйозних випадках передбачалося, до того ж, що керівництво слідством візьме на себе генеральний прокурор.

Проблема, зрозуміло, полягала в тому, що відділ охорони конституції займався майже виключно аналізом і контролем, а не оперативною діяльністю. Тому заарештовували нацистів головним чином або звичайні поліцейські, або інші підрозділи Служби безпеки.

Такий стан справ Торстен Едклінт вважав украй незадовільним. Майже всі нормальні країни не шкодують коштів на утримання того або іншого варіанта конституційного суду, до завдань якого, зокрема, входить стежити за тим, щоб влада не зазіхала на демократію. У Швеції ж цим займаються канцлер юстиції або омбудсмен юстиції, які, проте, повинні лише дотримуватися рішень, що їх приймають інші люди. Якби в Швеції був конституційний суд, адвокат Лісбет Саландер міг би негайно розпочати справу проти шведської держави за порушення її конституційних прав. Тоді суд мав би можливість зажадати всі папери і викликати на допити кого завгодно, включаючи прем’єр-міністра, поки питання не буде з’ясовано. А так максимум, що міг зробити адвокат, це подати заяву омбудсменові юстиції, який, проте, не мав таких повноважень, щоб прийти до Служби державної безпеки і почати вимагати там документацію.

Торстен Едклінт упродовж багатьох років виступав гарячим прихильником створення конституційного суду. Тоді він міг би легко розібратися з інформацією, яку йому надав Драґан Арманський, склавши заяву до поліції і передавши документи до суду. І безкомпромісний процес було б запущено.

За теперішніх же обставин Торстен Едклінт не мав юридичних повноважень для того, щоб почати попереднє слідство.

Він зітхнув і засунув у рот жувальний тютюн.

Якщо відомості Драґана Арманського відповідають дійсності, значить, якісь керівні співробітники Служби безпеки подивились крізь пальці на деякі тяжкі злочини проти шведської громадянки, потім обманним шляхом запроторили її доньку до психіатричної лікарні і, нарешті, дозволили колишньому великому російському шпигунові вільно займатися справами, безпосередньо пов’язаними з трафіком секс-рабинь, зброєю та наркотиками. Торстен Едклінт випнув губи. Йому не хотілося навіть починати рахувати, скільки законів мало б виявитися за цей час порушеними. Не кажучи вже про проникнення у квартиру Мікаеля Блумквіста, напад на адвоката Лісбет Саландер і, можливо, причетність до вбивства Олександра Залаченка, у що Едклінт вірити просто відмовлявся.

У Торстена Едклінта не було ані найменшого бажання вплутуватись у всю цю кашу. На жаль, він таки попав у неї в той самий момент, коли Драґан Арманський запросив його на вечерю.

Тепер перед ним з усією невідворотністю постало питання, як з цією ситуацією бути. Формально відповідь була проста. Якщо розповідь Арманського правдива, то Лісбет Саландер щонайменше позбавили закріплених основним законом прав і свобод. З конституційної точки зору виникав також цілий клубок підозрінь, що керівні політичні органи або відомства виявилися схиленими до ухвалення певних рішень, а це зачіпало саму основу обов’язків відділу охорони конституції. Торстен Едклінт, як поліцейський, що дізнався про скоєння злочину, був зобов’язаний зв’язатися з прокурором і подати заяву. За менш формального підходу відповідь виявлялася не такою простою. По правді кажучи, дуже складною.

Інспектор кримінальної поліції Моніка Фігуерола, незважаючи на своє незвичайне прізвище, народилася в провінції Даларна, у родині, що проживала в Швеції щонайменше з часів Густава Васи.[25] Вона була з тих жінок, що завжди привертають до себе увагу. Це пояснювалося кількома речами: їй було тридцять шість років, очі блакитні, зріст 184 сантиметри, коротко стрижене, кучеряве золотисто-русяве волосся.