Читати книгу - "Армагед-дом"

На околиці поселення — біля самого спуску до моря — стояв колись жовтогарячий, а тепер брудно-рудий намет, у якому Максимов і Лідка колись перечікували дощ.

Біля в’їзду до табору, біля комендантського дощаного будиночка, виднівся барвистий фургончик із форс-мажорною допомогою; номери у фургончика були з іншого міста. Лідка підійшла ближче; дивно, вона й забула, що на світі бувають яскраво розфарбовані фургончики, що буває вершкове масло в тугій фользі та сухарі в поліетиленовій плівці.

Фургончик різко контрастував з усім, що тепер його оточувало; водій, чорнявий хлопець у синій уніформі, натирав ганчіркою лобове скло. Тер із відразою, ніби боявся, що всюдисущий рожевуватий пил — заразний. Ніби саме він символізує злидні, тугу й безнадію.

Лідка пройшла далі. Талонів на «форс-мажорку» в неї не було.

Вона боялась не застати Максимова, але, на щастя, він був на місці. Лідка побачила спершу його спину. Широка, з випуклими хребцями, засмагла спина, на ній розмірено працювали м’язи: Максимов розпилював рештки чийогось паркану.

— Лідо? А я палива приволік…

— Чудово, — сказала вона весело. Ніби й не помічаючи його винуватих, неспокійних очей.

Перед наметом була складена пічка — із нічийної цегли. Серед усього цього сміття кумедно виглядав кухонний сервіз — кокетливий, вишуканий, у горошок. Однаково поцуплять, подумала Лідка байдуже.

— Чудово… Чайку мені зігрієш?

Чай у них був справжній. Свого часу потягли з руїн гастроному. Помародерствували.

— Лідо… Тут таке діло.

— Так? — спитала вона підкреслено неуважно.

— Так… А де ти була?

— У Слави Зарудного, — сказала вона після паузи. — Хотіла в нього взяти фотографію Андрія… А він не дав.

— От тварюка, — здивувався Артем. І додав, помовчавши: — Лідо, а ти цього Андрія досі кохаєш?

— Кохаю тебе, — сказала вона зітхнувши. — А його — пам’ятаю. Розумієш різницю?

— А мене пам’ятатимеш?

Лідка підвела погляд на його засмагле, вилицювате, дуже доросле обличчя. Обличчя свого ровесника.

— Артемчику… ти що?

— Та ні, — він запопадливо всміхнувся. — Я неправильно висловився… Вибач. Я зробив дурницю.

Вона продовжувала дивитись на нього.

— Лідо, тут таке діло… Набирають людей за кордон. Вербують. На роботу. Будівельників, різноробів…

Лідка відразу все зрозуміла. Відвела погляд; вилинялі боки рудого намету то надималися вітром, то опадали. Ніби намет дихав.

— Ну, я хочу… коротше, розумієш, я хочу завербуватись… поки є така можливість.

«А я?» — хотіла спитати Лідка, але не спитала.

— Лідо… що ти скажеш?

— А ти мене спитаєш? — вона через силу усміхнулась.

Максимов відвів погляд:

— Вони беруть… Лише з молодшого покоління. Більше нікого. Я навмисне питав… Але, може, за якимось особливим каналом? Ти ж висококласний фахівець… може, їм науковці потрібні, викладачі…

Лідка стомлено всміхнулась.

Якийсь час вони мовчали; весь табір мовчав. Це був дивовижний, тихий, мовчазний табір; лише стукала десь сокира, і натужно ревів мотор на віддалі, і дзвеніли мухи. А люди мовчали. Ні сміху, ні плачу, ні гучних голосів.

У місті не було сім’ї, що не зазнала втрати.

Лишилися по той бік апокаліпсису мати і брат Артема Максимова.

Загинули й Тимур, і дружина його Саня. Яна лишилася круглою сиротою; Лідка знала, що мама щовечора молиться перед тьмяною обгорілою іконою. І щоразу обурено питає Того, хто на ній зображений: чому?! Чому саме вони, молоді?!

— Артемчику, а університет?

— Який університет? — спитав Максимов пошепки. — Яка наука… після всього ЦЬОГО?

— Підніметься, — сказала Лідка без особливої впевненості.

— Підніметься, — після паузи відгукнувся Максимов. — За рік чи два. Я повернусь… до тебе. Або заберу тебе… туди, якщо влаштуюсь.

Надимались і опадали руді боки намету.

— Ти вже завербувався? — просто спитала Лідка.

Максимов ковтнув слину. Облизнув губу. Подивився зацьковано, як тоді біля дошки, в їхню першу з Лідкою зустріч.

Слід було, напевно, усміхнутись. І поплескати його по плечу. І висловити впевненість, що так, звісно, це найкращий вихід, що за рік чи два він зможе повернутись, чи забрати Лідку до себе. І тоді вони одружаться і житимуть мирно та щасливо, і помруть, можливо, в один день…

Лідка зціпила зуби. Вона знала, що ТАК буде, але не думала, що це станеться саме сьогодні. Саме сьогодні, в цей неможливо спекотний, озвучений мухами день…

І таке відчуття, ніби вдарили під дих.

За день до від’їзду Максимов приніс їй величезну фотографію Андрія Ігоровича Зарудного. Із тих плакатів, що були надруковані ще в позаминулому циклі. Копія журнальної фотографії, що колись лежала в Лідки під склом, тільки копія збільшена; вирізане з журналу фото згоріло разом із квартирою, яку Лідка колись винаймала.

— Де взяв?!

— У Ярослава Андрійовича.

— Що, він тобі так відразу й дав?

Максимов жорстко всміхнувся:

— Я ВЗЯВ, Лідо. Хоч давати він не хотів.

Лідка уявила собі цю картину — перекошений аварійний будинок, сивіючий Славко у дверях старої квартири, і перед ним — такий от плечистий, здоровенний, упевнений у собі хлопець.

— Ти що, з ним бився?!

— Та ну, мені ще з ним битись, — безтурботно відгукнувся Максимов. — Він же… злякався, коротше кажучи.

Лідка облизнула губи:

— Артемчику, а якщо він піде в міліцію?

Максимов знову посміхнувся, цього разу поблажливо:

— Та ти що, Лідо. Яка тепер міліція?

Лідка взяла в руки старий, пропахлий пилом сувій. Розгорнула; барви, звісно, давно поблякли, але усмішка Андрія Ігоровича лишалася тією самою.

Тепер він був молодшим за Ліду Сотову. Принаймні на вигляд — молодшим.

* * *

«…Порожні оболонки. Істоти безтямні й бездушні. Кожен, хто бачив їх, погодиться з цим судженням… Та от кінчився апокаліпсис. Люди та вищі тварини пішли у Ворота, нижчі тварини зачаїлись, перечікуючи пекло, що спустилося на землю… і глефи, ті, що лишилися живими й не змогли насититись, повертаються в кипуче море. І вкриваються пеленами, і робляться лялечками, про які нам невідомо ні-чо-го…

Кажуть, що глефи — порожні істоти, готові прийняти в себе людину. І от на початку нового циклу вони перероджуються не лише фізично, але і внутрішньо. Кажуть, душі загиблих під час апокаліпсису вселяються в дальфінів. Але душі ці ніби сплять — і лише зрідка пригадують те, що було з ними колись. Дальфіни бачать людей — і згадують, що самі колись були людьми. І дуже часто шукають контакту, але люди бачать у них убивць і людожерів і зустрічають їх гарпунами та кулями…»

(В. Великов, «На межі неймовірного». М’яка обкладинка. Наклад 5 тис. прим.)

* * *

Пісок на березі був поритий колесами самоскидів. Дивно, але хтось десь