Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка пройшла далі.

Пляжні парасольки, косо увіткнуті в пісок, схожі були на моторошний лісок-покруч. Тріпотіли на вітрі клаптики зотлілої тканини, іржаві спиці стирчали на всі боки, ніби промені бракованих залізних сонць. Кажуть, з одного з пляжів поривом вітру зірвало всі парасольки. І вони летіли, перекидаючись, і опустились десь у місті, причому в падінні поранили з півдесятка людей…

Лідка йшла, загрузаючи по кісточки. У її старих кросівках давно було повно піску, пісок перетікав між пальцями ніг, спершу Лідка кривилась, а потім призвичаїлась. Ритм кроків затягував; так борються з зубним болем — чотири кроки вперед, чотири кроки назад, із кутка в куток тісної кухоньки…

Лідка йшла, безтямно дивлячись перед собою.

У прибережному камінні лежав на боку прогулянковий катер. На залишках снастей сохло якесь ганчір’я, від катера тягло димком — видно, й там хтось живе.

Лідка обійшла тушу дохлого корабля. Крокувати ставало все важче; пісок змінився суцільним нагромадженням каміння. Лідка впала й поранила коліно; підвелась і, зашипівши крізь зуби, почвалала далі.

…Напевно, справжнє кохання й має бути сліпим. Справжнє кохання має бачити потенціал великого науковця там, де його нема й бути не може…

Лідка криво усміхнулась.

Усе лютіше палило маленьке біле сонце. Нарешті вона знесилилась, присіла на перший, що їй трапився, камінь, приплющила очі. Крізь опущені вії море здавалося калюжею розплавленого олова. І коли в цій калюжі замерехтіли чорні спини, Лідка вирішила, що їй привиділось.

Дальфінів було штуки три.

Вони були молоді. Вони були, мабуть, дітьми, майже немовлятами; у блискучій чорній шкурі вони існували менш як місяць. Раніше вони були яйцями в глибоководних кладках, а потім — страхітливими глефами, що поглинали все живе і мертве… А потім короткий час — сонними нерухомими лялечками. І ось тепер вони на повний хід ішли до берега, не знаючи (чи знаючи?), скільки куль і гарпунів тільки й думають, як би увійти в чорний блискучий бік… Утім, тепер берег майже порожній. Ніхто не полюватиме на відносно безпечних людожерів, що змінили шкуру.

Лідка сиділа, скорившись дивному заціпенінню. Дальфіни то ледве виднілися над хвилями, то вистрибували високо в небо, Лідці здавалося, що вона розрізняє їхні писки (обличчя?). І ніби вони на неї дивляться. І йдуть до берега навмисне для того, щоб опинитися поруч із нею.

Вона згадала, як колись дивилось на неї маленьке здивоване око. І як потім це око з’їли чайки.

Чомусь усі, хто в її присутності стріляв у дальфінів, були їй неприємними. Цивільник Саша. Президент Стужа. Можливо, це збіг. Гадається, саме так.

Дальфіни підійшли ще ближче. Значно ближче, ніж це зазвичай бувало. Лідка сиділа нерухомо.

Дальфіни тепер удавали, ніби її тут немає. Уподобали глибоке місце майже біля самого берега і завели, схоже, гру. То ганялись одне за одним, ішли на дно, то вискакували нагору; Лідка озирнулась, чи немає на каменях стрільців. Надто вже підставлялись стрибучі тварюки.

Берег був порожнім.

Тоді Лідка, повагавшись секунду, зняла футболку. Скинула повні піску кросівки, стягла спортивні штани, зіжмакала й запхала в якусь щілину заношену білизну. Синець на коліні відгукувався болем на кожен рух.

Потрапивши у воду, хворе коліно спершу спалахнуло, а потім якось дивно заспокоїлось.

Вода.

Ритм хвиль.

Лідці здавалося, що вона взагалі нічого не відчуває. Ні синця, ні штрикання з лівого боку грудей, ні тридцяти семи прожитих років. Ні двох апокаліпсисів. Ні загибелі Зарудного. Ні втрати Максимова. Ні рук, ні ніг.

Вона розчинялась, як шматочок цукру. Поволі і з задоволенням. Здається, крізь неї вже просвічувало сонце…

Вона усміхнулась.

Опустила обличчя у воду. Без маски дивитись було погано; розмазана чорна тінь пройшла просто під нею й виринула на поверхню за п’ять метрів від Лідки.

— Привіт, — сказала Лідка без страху і без радості.

Дальфін м’яко пішов у воду. Поруч відразу виринув інший; поглянувши на його лице (писок?) Лідка подумала, що це дальфіниха.

— Як у вас зі статевими проблемами? Теж, мабуть, нерест?

Третій дальфін підійшов зовсім близько. Лідка побачила його метри за два перед собою — і навіть устигла злякатись.

Туга спина прокрутилась колесом. Дальфін зник. Виник у Лідки за спиною.

Зжеруть, подумала Лідка. Зжеруть, я поранилась, я пахну кров’ю…

Дальфін повернувся боком, не зводячи з Лідки гострого ока. Око було каре, як у Тимура.

Лідка простягла руку — і торкнулася його шкіри.

На мить пригадалось видіння в отворі мертвих Воріт. Коли Лідчині руки раптом видовжились, не втративши при цьому чутливості; дальфін був, мабуть, за два метри від Лідки, а вона легко, не напружуючись, дотяглася до нього вказівним пальцем. І рука мимоволі відсмикнулась…

Нічого не сталось.

Дальфін знову пірнув. Проплив просто під Лідкою; вона відчула, як її обдало, ніби вітерцем, потоком води, яку він розганяв.

Вона раптом засоромилася свого тіла. Безсоромно голого, не першої молодості та свіжості, незасмаглого, в’ялого.

— Хлоп’ята, — сказала вона хрипко. — Хлоп’ята… ви…

— А-а-а! А-а-а!

Хтось кричав на березі. Лідка обернулась; певно, ця молоденька товстунка мешкала в перекинутому катері. Тепер вона кричала і присідала; на ній була простора, до колін, тільняшка.

— А-а-а! Дальфі… Вовко! Во-овко-о!

Від невидимого за скелями катера вже біг, перестрибуючи з каменя на камінь, напівголий хлопець із гвинтівкою в руках.

Дальфіни були вже в морі, метрів за п’ятдесят від берега. І продовжували віддалятись.

Перші немовлята з’явилися на світ навесні. Вікна у вцілілих будинках були на той час не лише засклені, а й завішені кокетливими фіранками. Немовлята народжувались і народжувались, і було їх навдивовижу багато; на кожному рекламному щиті висів звичний, дещо пишномовний плакат: «Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Із плаката дивилася пронизливими очима жінка з величезним животом. За її спиною вгадувались обриси Воріт, руїни та попелища.

Вервечками стояли біля під’їздів старі візочки. Сходив сніг із невідбудованих руїн. Дитячий крик надавав особливого колориту густонаселеному комунальному побуту.

Тимурова донька Яна народила Лідці небожа у других. Тьху ти, майже онука; через цю кволу, не зовсім доношену істоту вдалося відкласти неминуче ущільнення. Квартирі Сотових поки що дали спокій — хоча для цілковитої впевненості треба було завести ще двох членів родини.

— Я скоро заміж вийду, — казала Яна. — Не за цього, звісно, що мені малого зробив. Той дурень… Я гарного хлопця знайду, надійного. От побачите.

— От і добренько, — навмисне бадьоро казав батько. — Чоловіка твого пропишемо, а там