Читати книгу - "Заклятий козак"

Зітхнув козак, та так тяжко й сумно, що прадідові навіть жалко його стало. «Ге, - думає, - та чом же мені й не виручить товариша, коли йому, видко, таке лихо наспіло?»

«Яке ж у тебе, - питає, - діло?»

«Розведи, - каже, - мене з жінкою, от яке діло!»

Прадід і очі витріщив, вухам своїм не вірить.

«Еге-ге, - каже, - козаче, добру ж, мабуть, горілку нам Сруль наливав, коли в тебе і клепки в голові роз’їхались… З глузду ти зсунувся, чи що? Та хіба ж я піп, щоб чоловіка з жінкою розводити?»

«Хоч і не піп, а можеш, в тім то й річ! - відмовляє козак. - Сам же ти похвалявся, що на все згодився б, аби тільки слави зажити, та щоб гетьман про тебе довідався… Ну, слухай же: зроблю я все, чого ти бажаєш, але ж і ти виручай мене, як похвалявся. От тобі слово моє козацьке, що все буде, як ти того хочеш!»

Розсміявся прадід.

«Лягай, - каже, - козаче, проспись краще, їй-богу… Ну, подумай сам, п’яна голово, як я можу розвести вас?»

«Одбий її у мене», - каже козак.

Навіть підвівся прадід таке почувши і потилицю почав чухати.

«От так оказія, - каже, - чудасія та й годі! Скільки років живу на світі Божому, чого-чого не бачив, а ще ні разу не доводилось мені чути, щоб чоловік сам собі рогів прохав… От же, їй-богу, ні разу…»

«Не рогів я прошу собі, чоловіче добрий, а волі, бо закріпощена душа моя… - одмовляє тужливо козак. - Умова така у нас з жінкою була, що поки вона кого іншого не покохає, або хоч прихильно не гляне на кого, доти я повинен рабом її бути і тілом, і душею… Нічого у мене не повинно бути, крім неї однієї, - ні родини, ні товариства… Зрозумій же, - каже, - Петре, мою муку, коли Й на тім світі душа моя не має покою, коли й відтіля, з холодної домовини, може викликати її жінка і рабом робити!»

Заломив тут бідний козак руки і раптом так гірко заплакав, що й прадід трохи був не заплакав з ним разом. Чухав він потилицю, чухав, а все-таки ніяк не міг нічого зрозуміти.

«От так оказія, - думає, - їй же Богу, ніколи іде такого на світі й не бувало; сам Соломон премудрий, і той би не знав, ідо тут і сказати!»

«А навіщо ж, козаче, - питає нарешті, - ти таку умову складав з бабою, щоб їй трясця приснилася, га?»

Зітхнув козак.

«Мій гріх, - відповідає, - Дуже вже вподобалась вона мені, причарувала, ну я здуру на те Й згодився… Видно Господь покарать мене хотів, бо, правду сказать, занадто я ласий до молодиць був і дуже любив женихатись…»

«Те-те-те… - протягнув прадід і скоса позирнув на товариша. - Так от воно що…»

«Так. - Сумно зітхнув сердега і голову похнюпив. - Великий ласун я був».

Крякнув прадід, та й не знає, що йому сказати; зовсім не знає, навіть рота роззявив і очі витріщив. Покрутив він вуса, покрутив та нарешті й надумав:

«А воно наче негарно, кажуть люди, ласувати і залицятись до жінок, козаче… Як ти думаєш?» - питає, а сам і очей підвести не сміє.

«Тепер я й сам так думаю», - одказує козак.

«То-то бо воно й є», - каже прадід і навіть ікнув, так збентежили і пригнітили його слова товариша.

Помовчали вони тут, помовчали, прадід все вуса покручує, а далі козак і говорить знову:

«Так що ж, Петре, виручиш ти мене, чи то ти тільки на вітер, як баба, похвалявся в шинку? Обіцяю я тобі, що все по-твоєму буде, обіцяй же й ти мені… Майстер же ти на ці штуки, другого такого мабуть і не знайдеш!»

«Майстер то майстер, - думає прадід, - та тільки коли б і мені не вскочило за таке майстерство, як тобі… Ну, та тільки ні, не такий я дурень, щоб умови з бабою складати, то вже нехай вибачає! Та й не гаразд мені одмовлятись, коли я похвалявся… А потім же і товариша виручить треба».

«А зла вона, твоя жінка?» - питає.

«Ні, для мене не зла, тільки любить вже занадто, як п’явка вп’ялась», - одмовляє козак.

«І невже ж таки нікому ніколи і не моргнула навіть?»

«То-то й горе моє, що ні разу», - зітхнув бідолаха.

«Чудно мені щось, - дивується прадід, - наче б то і не буває воно так на світі… Ну, та може з лиця вона погана?»

«Ні, - каже, - не погана, дуже вродлива молодиця, рідко навіть таку красуню і стрінеш».

«От так штука!» - думає прадід. Чухав він собі потилицю, довго чухав, та, нарешті, і згодився-таки, навіть слово козацьке дав.

«Ну, гаразд, - каже, - чому-таки і не допомогти товаришеві; тільки й ти, - каже, - своєї обіцянки не забувай».

«Про це не турбуйся! - жваво одмовляє одразу повеселілий козак. - Все буде, як ти того бажаєш. Так обіцяєш напевне?»

«Порукою тобі моє козацьке слово, - каже прадід. - Тільки де ж вона, твоя жінка, чорти б її взяли, та й коли мені…»

І не договорив він, все ще йому якось дивним здавалось.

«Про це не турбуйся, прийде час, взнаєш, - каже козак. - Ну, поки що спи собі з Богом».

Сказав і зник, наче крізь землю провалився. А прадід зарився в сіно, заплющив очі і одразу заснув.

II

Чи довго спав прадід ~ трудно сказати, а тільки ось чує він, трясе його хтось, та й здорово-таки трясе,

«Вставай, п’янюго, - гримає чийсь сердитий голос, - прочумайся! От насмоктався, чортів син! Та ну ж бо, тобі кажу, опудало чортове!»

«От так лається ні за що, ні про що чоловік, - думає собі прадід, не розплющуючи очей. - Та ще негарно лається, бісів син!»

«Та ну ж бо, - торсає його хтось, - вставай, колодо п’яна! Чи довго ще будеш ти, всі чорти твоєму батькові, як безнога кобила, валятися? Три відра води на чортову голову вже пішло, доведеться ще й четверте вилить!»

«От хоче таки чоловік покуштувати моїх кулаків, - думає прадід,