Читати книгу - "Заклятий козак"

Розплющив він нарешті очі; та одразу і знов заплющився, - так і різонуло його ясне сонячне проміння.

«Чи бач, яка чудасія, - думає, - наче був вечір, ато одразу день зробився! Може сп’яну і помилилось сонце як-небудь!»

«Прочумався, - чує він над собою той же голос. - Слава Богу, добудились-таки, одчинив, чортів син, очі та й знову заплющив. Вставай же, гадюко п’яна, а не то…»

Тут йому дали такого здоровенного штурхання, що бідолаха поневолі знов одкрив очі. Дивиться і сам собі не вірить: надворі погожий сонячний ранок, а два сердюки, один трохи менший на зріст, товстенький і поважніший, а другий гінкіший і жвавіший, так і упадають коло нього.

«Прочухався, чортів сину? Вставай же тепер!» - кажуть йому.

«А навіщо б мені і вставати?» - розважливо питає прадід.

«Чи ти чуєш, Микито, - дивується жвавіший сердюк до свого товариша, - ще й питає, бісів син, навіщо йому вставати; Гетьман кличе!»

«Гетьман кличе? - міркує вголос прадід. - А навіщо б я й здався вельможному?»

«Ну й чудак же, Микито, от чудак;! - знову дивується перший сердюк. - Питає навіщо він гетьманові здався! Та на те, чортів сину, щоб повісити тебе на першій вербі, от навіщо!»

«А за віщо ж мене й вішати, чоловіче добрий?» - так же лагідно питає прадід, все ще не прочумавшись як слід.

«Не пий горілки, бісів виродок!..»

«Не пий горілки?! Бач, що вигадав чоловік! - одмовляє прадід. - Та хіба я на варті стою, що мені не можна пити горілки?»

«Що ж, Остапе, - озвався нарешті лагідний Микита, - він правду каже: коли не на варті, то чому б йому й не випріти горілки? На те вона й горілка, щоб її пити…»

«От зараз і видно розумного чоловіка, - каже прадід, - їй же богу видно… Не лається, як москаль або перекупка базарна, а розумні речі говорить… Їй же богу розумні! Ну як то не пити горілки, коли її на те й женуть люди?»

«Ну, ну, розказуй тут! - перебив його палкий Остап, хоч вже і значно лагідніше. - Сказано тобі, що сам ясновельможний гетьман тебе кличе! Прочумайся, та й іди».

«Ну що ж, і піду, - каже прадід, - чом не піти? Я й самому гетьманові те ж скажу. Правди нікуди діти, люблю я горілку, але хто ж її не любить, люди добрі?»

Підморгнув тут прадід одним оком, та так ловко підморгнув, що навіть палкий Остап не знайшов що й сказати, тільки скоса якось позирнув на прадіда та головою покрутив; а Микита потоптався на місці, потоптався та й зітхнув тяжкенько.

«Так то воно так, - зітхнув ще раз Микита, - звичайно, всі її, проклятущу, люблять… А тільки все ж таки треба тобі йти, козаче, треба йти!..»

ІІІ

А прадід про все забув… І козака того забув, і умову свою з ним, і слово своє козацьке, - наче іншу голову приставила йому нечиста сила Моторошно йому стало, як збагнув він нарешті, що й справді поведуть його до гетьмана. Самі, мабуть, знаєте, чи легко воно простому козакові було стати перед ясні очі вельможного, а надто, коли душа почувала за собою дещо такого, що не кожному воно подобалось би. «Навіщо ж гетьманові та треба було по мене посилати, і як то він, вельможний, дізнався, - міркує прадід, - що є такий козак Перерубенко на світі Божому? Ге-ге, конче, - думає, - це Солошині каверзи, їй же богу її, бо нахвалялась, відьма проклята, що й до самого гетьмана дійде, як я з кумою… еге… - зачухав прадід потилицю. - А може ще й не Солоха, може Хівря, чорти б її батька взяли… теж на мене давно вже важким духом дихає, і теж присягалась… Ух, та й липка ж молодиця, як та шевська смола… Ге, а от же і не Хівря, їй-богу не вона, а дяк! Ніхто другий, як дяк, бодай він подавився, наплів на мене!.. Так і єсть, що дяк, бо здорово таки я стусонув Його, копанка чортів його батькові, як він застукав нас з дячихою в коморі… А може і на дяка я даремно думаю, може то Гандзя удова…»

Та тут же сплюнув прадід спересердя і почав оправляти на собі жупана, підтягнув пояса, оглянув шаблю, щоб усе гаразд було. «Багацько їх набереться, - думає, - не розбереш, котра з них це мені підстроїла, анахтемські душі, щоб їм в шевській смолі кипіть та з чортякою на тім світі цілуватись. Ех, а й правду таки люди казали, що негаразд воно женихатися» - зітхнув сердега, та і став ні живий, ні мертвий перед гетьмана.

Глянув на його вельможний і осміхнувся: любив він, правду сказать, ставних, огрядних козаків.

«Ти будеш Петро Перерубенко?» - питає.

«Я самий, вельможний гетьмане», - одмовляє прадід, вклонившись, - так і батька мого звали». А у самого так і піджилки трусяться.

«Так чи не. він це, - знову питає гетьман, - чи не батько твій в Січі од горілки згорів?»

«А мабуть що він, царство йому небесне, - одмовляє знов прадід, - бо й справді ходить така поголоска проміж людей… Воно звичайно, - каже, - смерть всяка буває, а тільки всяка смерть в руках Господніх; так і в Святому Письмі сказано».

І сам собі дивується прадід, де в його та й сміливість взялась таке слово вимовити.

«А вірно сказано, - говорить вельможний. - Молодець же ти, Петре, що шануєш батьківську пам’ять… А твій батько добрий козак був, справжній лицар, нехай йому земля пером, і добре я його пам’ятаю, бо колись то ми курінними товаришами були з ним в коші. І вороги наші теж добре, мабуть, його пам’ятають, бо завжди він, бувало, в перших лавах стояв… Дай Боже і тобі таким бути», - каже гетьман.

Як почув ці слова прадід, - наче кварту горілки одним духом вихилив, так і розквіт. Заколихалось в грудях козацьке вірне серце, вклонився він низенько гетьманові, положив руку на шаблю, та й каже вельможному: «Прикажи тільки, гетьмане ясний, батьку козачий, тільки слово одно скажи, і побачиш, що не покрию я соромом батьківської слави! До загину стоятиму, і де скажеш, там і зложу голову свою!»

Осміхнувся гетьман задоволений.

«Гаразд відповідаєш, - каже. - Козацькі це слова: видно, не перемерли ще молодці