Читати книгу - "П’ятий номер"

– А славно! – і собі втер око Микола. – Ходи-но, Петрику, я тебе поцілую!

– Не називайте мене Петриком, – раптом обірвав пісню Горбатий. – Що я, сільський? Я й народився в городі.

– Іди сюди, Петрику, – розвів руки Микола. – Іди мені ось на коліно сядеш. Разом і поспіваємо. Ходи!

– Ха-ха-ха-ха! – реготалася Валька. – А піди, Петю, піди!

– А чого ж, – сказав Горбатий, вмощуючись у Миколи на коліні. – Коли вже так просите, я можу й посидіть.

– Такий ти славний, – чмокнув його у вухо Микола. – Хочу я, Валь, пощупать, чи в нього хвостика нема. Ти ж чортик, Петрику, правда? Отут у тебе і ріжки повинні буть.

– І-ги-ги! – аж покочувалася Валька. – Йому вже, Петю, і чорти ввижаються!

– Не, ти ж таки чортик, Петрику? Ну, признайся, чортик? Чи, може, тільки з чортами водишся?

– Не лапайте мене, дядьку! – тонко вискнув Горбатий. – Що я вам, женщина?

– Таж, звісно, не женщина, Петрику. Чортик ти. Такий малесенький, гарненький. Бач, і хвостик у тебе промацується. Ану покрути ним…

– І-ги-ги! – реготалася Валька.

– І ріжки в тебе є, – помацав йому вище лоба Микола. – Такі маленькі і гарні в тебе ріжки!

– Ідіть ви к чорту! – скочив із Миколиних колін Горбатий. – Шуткуєте так некрасіво. Не так уже багато ви й випили!

– Голова в мене слабка, – взявся за скроні Микола.

– Він не чортик, – сказала цілком серйозно Валька. – А от що гадати, то добре гадає. За гроші, правда. Хочете, то він і вам погадає. Скільки ти візьмеш, Петю?

– За тридцятку, – сказав поважно Горбатий.

– Розпише вам так вашу «судьбу», що почудуєтеся!

Але розписувать Миколину «судьбу» Горбатому не довелося. Щось вдарило сильно по вікні, і з рами з бренькотом посипалося скло.

Валька заверещала, а малий на ліжку заревів. Шурко підхопився на ноги і завмер стривожено.

– Це яка зараза мені вікна б’є! – крикнув, схоплюючись, Горбатий. Знову вдарило, і знову посипалося скло. Потім вдарило ще у сінях і голосно затупотіло. Горбатий притьма кинувся у двері.

– Певне, ворогів маєте, що вікна вам б’ють? – тихо й тверезо спитав Микола.

– Яких там ворогів, – підхопилася Валька. – Не бувало ще в нас такого!

– Піду я, – сказав, вилазячи з-за столу, Микола. – А бомагу я вам завтра таки напишу. То ми з тобою домовилися, Валь?

Малий на ліжку ревів, наче в трубу дув.

– Ідіть уже, йдіть, – підштовхнула його Валька.

Він спинився коло порога і повернувся до Вальки.

– Да, Валь, вороги у вас є. І не забувають вони про вас. Певне, щось недобре вкоїли, га?

Він лукаво заскалив око.

– Іди ти к чорту, – огризнулася Валька.

Через поріг переступав Горбатий.

– Якісь хлопці, трасця їхній матері, – сказав задихано. – А ви що, вже тікаєте?

Пливли над землею сутінки, і в тих сутінках м’яко потопали прирічкові горби. Річкою пахло аж сюди, а ще пахло молодим зіллям з городів та кропивою. Микола спинився на хвилю, дихаючи на повні груди: на лиці його блукала задоволена посмішка. Стріпнув чубом і рушив просто до ганку Піддубного.

– Стій! – сказав йому звідти серйозний і сердитий голос. – Стій, зараза!

Микола задер голову і побачив татарське обличчя, що звісилось із ганку.

– Щось хотів сказати? – скоромовкою спитав Микола. – Доброго тобі вечора!

– Ти чого оце, зараза, до моєї жінки клинці тешеш? – люто просичав Піддубний.

– Я? – здивовано перепитав Микола. – Хто це тобі сказав?

– Хто, хто! Вся вулиця про це гуде!

– А не гула, коли ти до моєї мостився? – наївно спитав Микола.

Татарські очиці Піддубного стали щілинами.

– Ти, зараза, лучче зі мною не зв’язуйся. І перестань ходити коло мого дому!