Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

Так і простояли ми на колінах до ранку на снігу з піднятими вгору руками. А оскаженілі катюги били й добивали тих, кого полишили останні сили… Уранці — голих, по снігу, — нас погнали під холодний душ, а потім назад у барак. Ну, все це ви знаєте. Скажу лише, що ім'я блокового — Леон. Він французький єврей, а всі його полигачі — виродки із середовища польських євреїв.

Так почалося моє знайомство з Освенцімом. Карантин тривав з місяць. Витримали його лише десятеро з чотирьохсот моїх нещасних земляків, в тім числі і я. Після карантину побував у багатьох командах, блоках, секторах. Сам дивуюся, як зміг витримати цілий рік у таборі смерті. Втягся, навчився переборювати муки й страждання. Зустрічав чимало людей, які підтримували мене морально, а інколи й шматком хліба. Навчився розбиратися в людях. Найсильнішими виявилися комуністи — я в цьому не раз переконувався. Ненавиджу фашистів, сіоністів і всяку націоналістичну погань. Усі ці дванадцять місяців в Освенцімі я жив однією лише ненавистю. Моє життя було б марним, якби я не помстився гітлерівцям за всі свої муки, за смерть моїх дорогих крихіток, які сняться мені кожну ніч…»

Отакою була душевна сповідь Яші Фуксмана. Його сила волі викликала у побратимів почуття глибокої поваги. Ні загибель сім'ї, ні освенцімські страхіття, ні найтяжчі страждання не зломили його. Він любив життя, людей, сам зумів у цьому пеклі залишитися людиною.

Яша любив гумор і сам умів жартувати. Одного разу, дивлячись на смужку лісу за колючим дротом, він сказав Володі: «Як ти думаєш, друже, що забороненого може бути у тому лісі — чому він обплутаний дротом?» Це було сказано так, ніби не вони, а ліс оточений дротом і есесівськими сторожовими вежами. Іншим разом, дивлячись на вартового, сказав: «Люблю їх за відвертість. Одягнувши на себе есесівську форму з емблемами смерті, вони самі собі підписали смертний вирок. Одне слово, смертники. Не ми боїмося їх, а вони бояться нас».

Яша Фуксман був колективіст у найкращому розумінні цього слова. В ньому пульсувала та робітнича жилка, та істинно пролетарська струнка, яка не дозволяє свої особисті інтереси ставити вище інтересів колективу. Якраз у явожницькій шахті «Рудольф», де працювали в'язні, за загадкових обставин стався обвал. Загинуло відразу дванадцять чоловік: двоє німецьких інженерів, четверо німецьких штайгерів, троє капо і троє форарбайтерів — найкращі спеціалісти гірничої справи. Ходили чутки, що це диверсія в'язнів. Але ж чому і як під обвал не попав жоден рядовий шахтар, а загинуло відразу стільки спеціалістів? Чому вони опинилися усі вкупі? Це залишилося таємницею. Як би там не було, але адміністрація шахти опинилася у важкому становищі. Ще й до цього на шахті катастрофічно не вистачало кваліфікованих спеціалістів, а тут одразу загинуло стільки фахівців! А з Берліна грізне начальство вимагало збільшення видобутку вугілля. В результаті у таборі з'явилося оголошення, що будь-який в'язень, який добре знає гірничу справу і німецьку мову, може зайняти посаду капо або форарбайтера в команді шахтарів і що він буде забезпечуватися харчуванням із есесівської кухні, а також додатковою пайкою, куди входитимуть такі продукти, як молоко, шоколад і фрукти. Це безпрецедентне оголошення щодня читали перед строєм у кожному блоці на вранішніх і вечірніх апелях. Яша Фуксман, який до війни цілих п'ятнадцять років працював у шахті й добре знав гірничу справу, а також досконало володів німецькою мовою, міг тепер скористатися можливістю «вибитися в люди» й стати табірним «аристократом». Тоді б йому не загрожували ні голод, ні селекції, ні крематорії. Проте він сказав: «Проміняти друзів на шоколад? Нізащо!»

Групка Антека переконалася, що в обліку вантажів, які щодня надходили на будову, панував справжній хаос. Це аж ніяк не в'язалося з німецькою точністю, акуратністю і педантизмом, одначе було саме так. Головні причини — війна, часті бомбардування, безладдя на залізницях, а крім того — катастрофічна нестача кваліфікованих кадрів і відсутність належного контролю. Облік одержаних вантажів вів старий гермайстер. Він списав кілька гросбухів і врешті остаточно заплутався. Одного разу навіть сказав: «До пенсії я вже давно дослужився. Вирвуся звідси і буду розводити канарок. Плювати я хотів на цю будову — нехай працюють інші».

Невдовзі він захворів і поїхав «нах фатерлянд». Його змінив спорохнявілий стариган, котрий, якби не війна і не тотальні мобілізації, давно вже грів би старечі кісточки біля натопленої груби. Цей замшілий гросфатер був хирлявий, хворобливий і нервовий. Німці прозвали його старим геморойником. З Німеччини він привіз багаж: шкірянку, шубу, валянки, дві парасолі, два плащі, кілька пар вовняної білизни, кілька грілок, електроплитку, кавник, кавовий млинок, похідний набір посуду, чималу аптеку і клізму. Усе це він тримав на будові, оскільки щохвилини йому потрібна була та чи інша річ. У літніх будиночках, де розміщалися контори численних фірм та роздягальні для німецького інженерно-технічного персоналу, гросфатеру одвели якийсь закапелок, де він тримав свої речі, хоча й жив, як усі інші німці, в містечку. Гер Мульман — так називали його офіційно — обожнював ліки. У його кишенях було повно різних коробочок, пляшечок і флакончиків з найрізноманітнішими таблетками, порошками, пілюлями і мікстурами, а також пакети стерильних бинтів, дві піпетки і вата. Це була ходяча аптека. Через кожні чверть години гер Мульман виймав з кишені ту чи іншу коробочку, пляшечку або флакончик, ковтав таблетку чи піпетками закапував свої червоні трахомні очі і напівглухі вуха.

На відміну від свого попередника, гер Мульман крутився на розвантажувальному майданчику цілий день, навіть покрикував, як то кажуть, на всяк випадок, однак порядку навести не міг — це було йому не під силу. Він мав сто болячок: то хапався за живіт, то за поперек, то за скроні, морщився, гикав і поспішав у туалет або в свою