Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

275
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 86
Перейти на сторінку:
кін­ці яки­мось зло­дій­ським ус­мі­хом.

- Добре, па­не, зроб­лю се для вас, але про­шу вас о по­міч в там­тій спра­ві. Якісь по­га­ні віс­ті до­хо­дять ме­не…

- Не бій­ся, я за все стою; що в моїй си­лі, то зроб­лю для те­бе.

І за сим оба вий­шли до жи­дівської гро­ма­ди, що го­мо­ня­чи сто­яла на ули­ці. Але го­мін той не був уже та­кий без­печ­но ве­се­лий, як пе­ред хви­лею. Хо­лод­ний ві­тер ули­ці охо­ло­див тро­хи й ра­дість жи­дів.

- А хто знає, чи се вдасться? Ри­зи­ко, ри­зи­ко! - нес­лось в гро­ма­ді, мов ше­лест зів’яло­го лис­тя.

- Га, що ж ді­яти,- ска­зав Гер­ман,- ри­зи­ко во­но є, але у на­шо­го бра­та кож­дий крок - ризи­ко, то вже ри­зи­куй­мо й на тім кро­ці. Удасться, то доб­ре, а не вдасться, то ще та­ки сві­ту не ко­нець, і во­ни нам з рук не вир­вуться.

Громада йшла ули­цею звільна, мов в про­це­сії. Гер­ман пі­шов пе­ре­дом до Ма­тієвої ха­ти, щоб пер­ший при­ніс ро­біт­ни­кам ве­се­лу для них но­ви­ну. Слух о жи­дівській про­це­сії рух­нув уже по Бо­рис­ла­ві,- юр­ба ро­біт­ни­ків ва­ли­ла по­за­ду жи­дів, а дру­га юр­ба жда­ла вже про­ти Ма­тієвої ха­ти. Але ні­х­то не знав ще, що се все зна­читься.

- Ну, що? - спи­тав Гер­ман, ко­ли ро­біт­ни­ки в ха­ти­ні за­сі­ли по-давньому.- На­га­да­ли-сь ви?

- А що ми ма­ли на­га­ду­ва­ти­ся? - від­по­вів Ста­сю­ра,- На­ша гад­ка од­на. От чей вам бог піс­лав ін­ший ро­зум на ду­шу.

- То зле, що ви та­кі упер­ті,- ска­зав Гер­ман.- Але що вже ді­яти? Та­ке-то на­ше, бід­них жи­дів. Ко­ли хто з на­ми по пра­в­ді не мо­же по­ра­ди­ти, то він бе­реться на нас си­лою, бо знає, що ми про­ти си­ли не ус­тоїмо. Та­ке й на­ше з ва­ми. За­тя­лись ви на своїм сло­ві,- і нам при­хо­диться ус­ту­пи­ти. Не прий­шла го­ра до про­ро­ка, прий­шов про­рок до го­ри.

- Що, ви прис­таєте? - спи­тав Ста­сю­ра.

- Авжеж, що маємо ро­би­ти, прис­таємо! І то маєте ме­ні за­в­дя­чи­ти,- чуєте, лю­ди! Бу­ли між на­ми та­кі, що ра­ди­ли спро­вад­жу­ва­ти на вас шан­да­рів, вій­сько, але я ска­зав: «Дай­те со­бі з тим спо­кій!» І на­ос­тат­ку по­ба­чи­ли, що я маю «рехт», і прис­та­ли на ва­ші жа­дан­ня.

- На всі?

- Авжеж, що на всі. Ко­ня без хвос­та не ку­пу­ють. Ось во­ни йдуть сю­да всі, що­би вам до рук, туй, на тім міс­ці, зло­жи­ти гро­ші до ва­шої ка­си. Тілько те­пер на­ше пи­тан­ня: ко­ли ми маємо до тої ка­си пла­ти­ти, то що­би ми ма­ли й до­зір над нею.

- А се­го вам на­що?

- Як то на­що? Ад­же ж ми пла­ти­мо. Ану, як хто розк­ра­де гро­ші?

- Ну, над тим би ще му­си­ла бу­ти ра­да, се ще по­ба­чи­мо.

- Нехай і так,- ска­зав доб­ро­душ­но Гер­ман,- му­си­мо на вас спус­ти­ти­ся, бо… ну, бо му­си­мо! Але те­пер при­най­мні од­но му­си­мо зна­ти: кілько гро­шей ни­ні впли­не до ка­си і де то­та ка­са бу­де на­хо­ди­ти­ся.

Стасюра не міг на те сам ні­чо­го від­по­віс­ти. Він ви­ліз із-за сто­ла і по­чав шеп­та­ти­ся з Се­нем Ба­са­ра­бом, з Ма­тієм і Бе­недьом. Всі во­ни не зна­ли, що й ду­ма­ти, о тій наг­лій по­дат­ли­вос­ті жи­дів, а Сень Ба­са­раб від­ра­зу ска­зав, що боїться, чи за тим не криється який підс­туп. Але Бе­недьо, щи­рий і доб­ро­душ­ний, ви­бив їм з го­ло­ви пі­доз­рін­ня. Впро­чім, і са­ма річ не виг­ля­да­ла на підс­туп. Ко­ли б жи­ди хо­ті­ли збу­ва­ти їх обі­цян­ка­ми, то що ін­шо­го,- але во­ни пре­цінь хо­тять да­ва­ти гро­ші, а гро­ші - то пре­цінь не є ні­чо­го фальши­во­го: возьми до рук, замк­ни до скри­ні, і без­печ­но. Поб­ра­ти­ми по­да­ли­ся на ті до­ка­зи і рі­ши­ли так, що спра­вед­ли­вість ви­ма­гає, щоб і жи­ди зна­ли, кілько від них гро­шей до ка­си впли­ло і де то­та ка­са на­хо­диться.

- Нехай бу­де по-ва­шо­му,- ска­зав Ста­сю­ра.- Ви­бе­ріть двох з-по­між се­бе, кот­рі би бу­ли при склад­ці: при їх очах гро­ші зло­жаться до скри­ні враз із спи­сом, хто що дав, при їх очах скри­ня й замк­неся, і так бу­де й да­лі, кож­до­го ти­ж­ня, до­ки по­то­му ліп­ше не ура­ди­мось, як нам бу­ти з за­ря­дом ка­си.

Нетаєний про­мінь ра­дос­ті пе­ре­ле­тів по Гер­ма­но­вім ли­ці на ті сло­ва. Ось уже зма­га­ючий­ся го­мін ко­ло ха­ти­ни дав зна­ти про при­хід жи­дів. Ось уже во­ни по­ча­ли вхо­ди­ти до ха­ти, до­ти­ка­ючи ру­кою ка­пе­лю­ха, ві­та­ючи ро­біт­ни­ків ури­ва­ни­ми «дай бо’». Гер­ман кілько­ма сло­ва­ми по-жи­дівськи роз­ка­зав їм, яка ста­ла умо­ва, і во­ни швид­ко по­ро­зу­мі­ли­ся, щоб при склад­ці бу­ли Гер­ман і Ле­он. По­ча­ла­ся склад­ка. Прий­де­во­ля за­пи­су­вав, хто що дає. На­сам­пе­ред прис­ту­пи­ли дріб­ні влас­тив­ці: ті пла­ти­ли з квас­ним ви­ра­зом, з охан­ням, де­які тор­гу­ва­ли­ся, дру­гі поп­рос­ту не­до­да­ва­ли по ри­нсько­му та по два. Більші влас­тив­ці пла­ти­ли з жар­та­ми, з при­ти­ка­ми, де­які да­ва­ли по оди­над­цять і по два­над­цять ринських, вкін­ці Ле­он дав двад­цять, а Гер­ман - аж п’ятде­сят. Ро­біт­ни­ки тільки по­зи­ра­ли по со­бі, за ха­тою раз по раз роз­да­ва­ли­ся ра­діс­ні кри­ки,- се ро­біт­ни­ки ві­та­ли свою пер­шу по­бі­ду в тяж­кій вій­ні за поп­ра­ву своєї до­лі. Пер­шу - і пос­лід­ню на­ра­зі!

Складка скін­чи­ла­ся. Пе­ре­чис­ле­но гро­ші - їх по­ка­за­ло­ся звиш три ти­ся­чі. Сень Ба­са­раб із по­ро­га прок­ри­чав то­ту су­му ці­лій ро­біт­ницькій гро­ма­ді. Ра­дість бу­ла без кін­ця. Гер­ма­на і Ле­она тро­хи на ру­ках не нес­ли,- во­ни тільки всмі­ха­ли­ся, по­чер­во­ні­лі і спо­че­ні від за­ду­хи, що сто­яла в тіс­ній, людьми на­би­тій ха­ти­ні. Гро­ші вло­же­но до око­ва­ної скри­ньки, кот­ра ма­ла сто­яти в Ма­тієвій ха­ті. Се­ред за­гальної шу­м­ної ра­дос­ті жи­ди від­да­ли­ли­ся.

- Гурра! На­ша взя­ла! Гур­ра! - кри­ча­ли дов­го ще ро­біт­ни­ки, хо­дя­чи тов­па­ми по Бо­рис­ла­ві. Ве­се­лі піс­ні роз­да­ли­ся від од­но­го кін­ця до дру­го­го.

- А завт­ра до ро­бо­ти,- го­во­ри­ли де­які, зіт­ха­ючи.

- Ну, і що ж! Не вік же нам свят­ку­ва­ти. Прос­вят­ку­ва­ли три дні, як ве­ли­код­ні свя­та, хі­ба не до­сить? Се був наш прав­ди­вий ве­лик­день!

- А ви,- го­во­ри­ли де­які на ра­до­щах Ма­тієві і Се­не­ві,- па­н­т­руй­те нам на­шої ка­си, як ока в го­ло­ві. Три ти­ся­чі сріб­ла,- таж то су­ма!

- Ану, па­но­ве ріп­ни­ки, наф­та­рі, ма­зя­рі, чия лас­ка за­раз до ро­бо­ти? - го­ло­си­ли по ули­цях над­зор­ці.- До ве­чо­ра пів­шах­ти! Ану, ану!

Товпа ро­біт­ни­ків ва­ли­ла за ни­ми.

В Ле­оно­вій фаб­ри­ці від пер­шої хви­лі, як зго­да ста­ла, вже го­рі­ла ро­бо­та. Квап­но ді­ялось Ле­оно­ві. Він хо­тів завт­ра скі­н­чи­ти ці­лий ла­ду­нок це­ре­зи­ни, що­би до кін­ця тиж­ня упа­ку­ва­ти і вис­ла­ти до Ро­сії. Він аж го­рів з не­тер­пе­ли­вос­ті че­рез то­ті дні при­му­со­во­го свят­ку­ван­ня,

1 ... 74 75 76 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."