Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

– По-доброму, мені варто було тебе зв'язати і відправити порталом у мій особняк у передмісті столиці, – зізнався Кір. Я уявила і жахнулася перспективі. – Але ти все одно викрутишся, втечеш і обов'язково влипнеш в історію ще гірше, але вже там. І не факт, що я зможу опинитися поряд у потрібний момент. Тому... ти мені не залишаєш іншого вибору, як все ж таки залишити тебе в загоні. І Ерік має рацію – у тебе є потенціал. Ще питання?

Ну, мені варто було б зупинитися на тому, що я й так дізналася. Тим більше, що найголовніше з'ясувала. Але… язик мій – ворог мій!

– Чим усе закінчилося минулого разу?

Воно спиталося саме. А відповіддю мені було мовчання. На це запитання Кірай не хотів відповідати.

Ось так і виникають сумніви. Розростаються кривавою плямою на полотні довіри, вбиваючи її. Але в цьому буде моя вина. Адже деякі питання краще не озвучувати... Адже я теж далеко не на всі питання готова відповідати.

– Вибач, – прошепотіла я, спробувала відібрати свою руку, але він утримав.

– Трісс ... – зупинився, як на стіну налетів, Кірай, розвернувши мене до себе обличчям і підчепивши пальцем підборіддя, буквально змушуючи дивитися йому в очі. Убогого світла ліхтаря було недостатньо, щоб розглянути вираз його обличчя. А ось Кір моє бачив чудово. – Хоч би що трапилося в минулому, воно там і залишилося. Історії не повторюються двічі.

Я хотіла щось сказати. Хоч щось…

Але мене ніби вдарили під дих. Нутрощі скрутило вузлом. Дихати стало боляче, а з очей бризнули сльози. І я вже чудово розуміла, що це означає – десь поруч хтось вмирав. І я чула його останній поклик. Поклик життя.

Ось тільки як це пояснити Кіраю.