Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Я намагалася не дихати. Це передчуття просто викручувало нутрощі, суглоби, ламало здатність чинити опір. Якщо стояти на місці – буде лише гірше. Болючіше.

Невже Роуз може все це терпіти? Чи знає вона якийсь секрет?

У будь-якому разі мені нічого такого не було відомо. А стояти і чекати, коли мій стан стане для Кірая очевидним – варіант не найкращий.

– Ти також це чув? – нахмурившись, запитала я, ткнувши пальцем убік, звідки йшов поклик.

– Чув що? – відверто здивувався Кір, навіть голови не повернувши.

– Мені б теж хотілося знати, – відчайдушно блефувала я, цідячи слова крізь зуби і сподіваючись, що мій стан не такий очевидний, як мені здається.

Але ця різка зміна тональності і теми нашої розмови все ж таки застала трохи зненацька командира. Рівно настільки, щоб я змогла позбутись його хватки і попрямувати в бік, звідки і йшов поклик.

– На що було схоже хоч? – уже на ходу спитав, враз посерйознівши, Кір.

Дуже гарне питання! Мати б хоч найменше уявлення про те, що там відбувається, могла би придумати, на що це схоже.

Вітер так само завивав у горах. У таку погоду і хуртовину я не змогла б почути нічого, навіть якби прислухалася. Але це я пояснюватиму колись потім. Можливо…

– Поняття не маю, але щось дивне! – відповіла я. Менше конкретики, менше фактів. Більше розмитості. І маніпуляції. – А в якій частині міста, кажеш, Ерік засік аномалію?

Кірай не поспішав відповідати, але після того, він прискорив крок. Та загалом мені і не потрібно. Щоправда, північна частина Горенґвіля була досить масштабною. І де саме аномалія – потрібно ще з'ясувати.

Поклик Життя вів мене безпомилково. З кожним кроком він ставав все сильнішим і виразнішим. Вітер стихав, завірюха заспокоювалася. Не зовсім, ще кілька днів пориви вітру змітатимуть з вершин сніжинки. Але це вже не те.

Північний Горенґвіль був не багатолюдний. Будинки, не вищі за два поверхи, здавались громіздкими і важкими, як вікові валуни. І такими ж сірими та похмурими. Ліхтарів тут також не спостерігалося. Мені й не потрібно було загалом. Але Кірай підкинув у повітря вогненний пульсар.

Надто яскраве світло різонуло по очах, але я швидко звикла. До того ж, так простіше пояснити те, як саме простий цілитель вгадує дорогу, як імперський шукач.

Раніше я не звертала уваги на очевидне, але тепер у вічі особливо впадало очевидне – місто вимирало з півночі. Загалом у парі вікон ще теплився вогонь. Але мешкали там нащадки імперських солдатів, які раніше служили на заставі. Та й таких залишилося лише кілька людей.

У темному нічному небі заплескав крилами нічний птах. Видав якийсь дивний крякливий звук, змушуючи волосся на потилиці піднятися від страху. Щось раніше я не зустрічала тут зимових нічних птахів.

– Здається там… – махнувши у двір між двох порожніх будинків, сказала я. – Чуєш? Хтось на допомогу кличе.

Ось тепер справді чути був хрипкий тихий поклик. Мені все ще було нестерпно стояти на місці. І навіть не чекаючи дозволу Кірая, я зірвалася на біг. Після він точно мені влаштує прочуханку, але це куди менше покарання, ніж те, що мені уготовано за бездіяльність.

Світло вогняного пульсара виразно висвітлювало немов зламану фігуру на снігу в чорній калюжі. Навіть не одразу вдалося усвідомити – вона не чорна, а темно-червона. І це кров. Людина все ще подавала ознаки життя. Але судячи з булькання і зовсім поверхневого дихання – справа погана.

– Естрет пуера, – заклинання сканування зірвалося з губ, насичене силою, поки я ще бігла до пораненого.

І за крок від жертви я вже отримала всю потрібну інформацію. Чоловік, понад п'ятдесят, із хронічних хвороб – запалення колінних суглобів, з механічних пошкоджень: прелом тазу, хребта, трьох ребер та ключиці. Розрив печінки та легені, струс…

Вже цього цілком достатньо, щоб зробити висновок.

– Він не жилець, – прошепотіла я одними губами, і відразу ж запустила кілька знеболювальних заклинань.

Не знаю, чи це чув Кірай, весь цей час перебуваючи зовсім поруч. Певно чув.

– Займися ним, – скомандував офіцер, уже зв'язуючись із загоном, і розсилаючи сигнальні, освітлювальні та пошукові заклинання в різні боки. Від магії задзвеніло саме повітря.

Я наблизилася до жертви, присіла перед пораненим. Пульсар опустився ще нижче, висвітлюючи обличчя вмираючого. І я впізнала його.

Мені немов одним махом вибили все повітря з легень. Голова пішла обертом. І це просто неможливо було повірити:

– Льєр Петренс? Льєр Петренс, – запускаючи ще одне заклинання відновлення тканин, зупинки кровотечі, ще щось таке ж енергоємне. – Ні! Не може бути.

До нудоти, до болю в грудях… Губи оніміли від витрат енергії та шоку. Руки затремтіли. І все одно я повторювала слова, раз-по-раз намагаючись зупинити невідворотне.

Але все це було марно. Просто, як вода в сухий пісок... Рука Кірая опустилася на моє плече.

– Зупинись, – наказав.

Почулося шарудіння. Щось ще… кроки… І Кір, вигукнувши «стій!», зірвався з місця, залишивши мене з умираючим наставником.