Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

У школі до мене поставилися приязно. Я дуже хвилювалася, чи справлятимусь із роботою бібліотекаря, та вона виявилась не дуже складною. Можливо, через те, що я сама любила книги, мені було приємно наводити лад на полицях, перегортати сторінки, ремонтувати пошарпані дитячими руками томики.

Навіть потоваришувала зі своєю ровесницею Зоєю, яка працювала вчителем початкових класів. Ми разом ходили до шкільної їдальні, і вона переказувала мені плітки про колег. А ще кепкувала з того, що на мене нібито накинув оком фізкультурник Валентин Сергійович.

Це був "старий холостяк" років сорока, який щоразу, проходячи повз бібліотеку, зазирав досередини, а інколи запитував, чи не потрібно мені щось допомогти — поличку там прибити, чи шафу пересунути… Я й справді інколи просила його про допомогу.  Але на Зоїні припущення відповідала, що з чоловіками вже  не хочу більше зв'язуватися. Лише "френдзона", висловлюючись термінологією старшокласників.

***

Той день нічим не відрізнявся від попередніх. Я вже збиралася йти додому, складала читацькі формуляри, коли у сумці пролунав сигнал мобільного. Номер був незнайомим.

— Алло,  — я думала про щось своє, і відповіла механічно, а коли мій співрозмовник почав схвильовано щось пояснювати — навіть не привітавшись — то спершу не могла зрозуміти, що він від мене хоче.

Який ще Стас? У мене не було жодного знайомого з таким іменем.

— Можливо, ви помилилися номером, — втомлено сказала я.

— Ви ж Аліна Річинська, вірно? 

Я кивнула, потім спам'яталася, що цей дивний чоловік мене не бачить, і вголос промовила:

— Так, це я.

— Я змушений повідомити вам сумну звістку, — голос Стаса аж ніби затремтів. — Олег… він помер.

— Що? — в мене не вкладалося в голові почуте. Подумала, що це якийсь недоречний жарт.

— Я розумію, що вам складно у це повірити. Я сам в шоці. Він ніколи не скаржився на серце. І от… Така біда…

— Коли це сталося? — я не впізнала свій власний голос. Немов це розмовляла якась чужа жінка — без жодних емоцій, механічно, ніби робот чи сновида.

— Кілька годин тому. Він перенервувався, були певні причини… Це не через мене, — швидко виправився він. — У нього були недоброзичливці, конкуренти, ну, ви, певно, в курсі…

— А чому ви не викликали лікаря? 

— Я ж не знав, що таке трапиться! — він раптом підвищив голос майже до крику. — Він почувався нормально, розмовляв з кимось по телефону, сварився. А потім схопився за серце і упав. 

— То ви викликали "швидку"? — знову повторила я.

— Ні, розумієте… Тут не все просто. Ви знаєте, що я балотуюся в депутати?

Як це могло бути пов'язано з небажанням викликати "швидку" людині, що помирає? Це не вкладалося в моїй голові.

— До чого тут це?

— А до того, що кандидат  повинен мати бездоганну репутацію. Ви ж знаєте, наше суспільство не дуже шанує… м-м-м, людей нетрадиційної орієнтації. Коли б я засвітився в цій історії, то журналісти неодмінно б рознесли по всіх кутках новину, що в моєму домі жив сторонній  чоловік і помер при підозрілих обставинах. Зразу б усі почали висувати припущення, паплюжити моє ім'я у "жовтій пресі"... І всі гроші, які я вже вбухав у передвиборчу кампанію, будуть пущені на вітер. За мене ніхто не проголосує, Аліно! 

Він сказав це так патетично, наче вже стояв на омріяній трибуні Верховної ради і виголошував котрийсь полум'яний спіч.

— То що ви хочете від мене? — крізь зуби процідила я. Мене почало морозити — звична реакція на сильний стрес. 

— О, я ж знав, що ви розумна жінка! Давайте домовимося про співпрацю. Я відвезу вам тіло Олега, а ви вже зі своєї квартири викличете лікаря. Наче повернулися додому і побачили, що він вже неживий…

— Знаєте що, — перший шок вже минув, і я відчувала тільки гнів на цього горе-кандидата. Якого біса Олег із ним зв'язався? Хоча любов, як кажуть, зла… — По-перше, всі мої сусіди в курсі, що Олег від мене переїхав. Куди — я не казала, але якщо поліція почне розслідувати цю справу, то буде дуже дивним, що він тут не жив уже два тижні, а потім його несподівано знайшли мертвим.

— Але ж це природня смерть, — заперечив Стас. — Розтин покаже…

— Як ви плануєте пронести мертве тіло через багатоповерховий будинок з консьєржем? Це безглузда ідея! До того ж, у мене вдома дитина. Я не хочу лякати сина! 

— Що ж тоді робити? — розгублено спитав Стас.

— Робіть, що хочете.

Він, мабуть, злякався, що я натисну на "відбій", і заговорив швидко, ковтаючи закінчення:

— Почекайте, я ж не просто так. Я вам заплачу за співпрацю. Добре заплачу. Мені дуже важливо, щоб моє ім'я не фігурувало в цій справі. Та й вам же вигідніше прикинутися невтішною вдовою, якій дістанеться все майно коханого чоловіка.

Тільки тут я подумала, що дійсно, якщо все так, як змальовує Стас — то я тепер успадкувала все, що мав у своїй власності Олег. Адже ми з ним не встигли розлучитися. 

— Не треба мені ваших грошей, — я підійшла до дверей і визирнула назовні, бо збагнула, що розмовляю надто голосно, і хтось може мене почути. Проте шкільні коридори вже були безлюдні, учні та вчителі розійшлися, лише в протилежному крилі у спортзалі ще тренувалися юні баскетболісти.

— Послухайте, Аліно, не хочете додому — давайте ми привеземо його до майстерні, — голос Стаса пролунав улесливо, немов йому було життєво важливо, щоб я погодилася. — Тоді й вашим сусідам та знайомим буде легко все пояснити, і поліції. Скажете, що ви посварилися, і чоловік запропонував пожити кілька тижнів окремо, відпочити один від одного, так би мовити. Він оселився в майстерні, адже там є все необхідне. Речі його я привезу разом із… тілом.  — він нервово ковтнув слину і продовжував. — Версія для поліції буде така — ви вирішили помиритися, і приїхали до майстерні, а там знайшли його мертвим…

— І мене зразу посадять за ґрати, звинувативши у вбивстві, — похитала головою я.

— Ніхто вас не звинувачуватиме! Зроблять розтин, побачать, що це інфаркт. Тим більше, що медики визначать, коли він помер, а ви ж у цей час були на роботі, правда?