Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Магістралі з гартованого скла поступилися абияк покладеним вічнобетонним плитам, тоді піску, а тоді, нарешті, широкому, блідому розмаху самого пляжу. Тут було більше руху, ніж на вулицях з боку Обширу, більшість народу була напіводягнена і дрейфувала до берега під променями зрілого сонця. Кожен третій ніс під пахвою дошку. Саме море було ніби відполіроване до брудно-золотого блиску низькими променями сонця й поплямоване людською активністю — серфери дрейфували, сидячи на дошках верхи або стоячи й мимохідь виписуючи невимушені фігури на підбіглому горбку води. Сонце й відстань перетворювали їх усіх на анонімні чорні вирізки з фольги.

— Краєвид такий, що всертися можна, га, семе?

То був високий дитячий голос, що не пасував до сказаних слів.

Я озирнувся й побачив хлопця років десяти, що стежив за мною з дверей. Бронзове тіло тонке, як ребро і вдягнене в серферські бриджі, очі вигоріло-сині. Волосся скуйовджене морем. Він сперся об одвірок, недбало склавши руки на голих грудях. Позаду нього з крамниці виднілися штабелі дощок. Живенькі екрани демонстрували акватехнічний софт.

— Бувають і гірші, — визнав я.

— Перший раз на Вчирі?

— Ні.

Його голос тріснув од розчарування.

— То ти не шукаєш інструктора?

— Ні, — я помовчав хвильку, зважуючи доцільність розмови. — А ти сам довго пробув на Смузі?

Він усміхнувся.

— Усі свої життя. А чого питаєш?

— Я шукаю друзів. Подумав, чи ти їх не знаєш.

— Та ну? А ти коп? Правоохоронець?

— Останнім часом ні.

Здається, то була правильна відповідь. Усмішка повернулася.

— А в твоїх друзів є імена?

— Були, як я був тут минулого разу. Бразил, Адо, Трес. — Я повагався. — Можливо, Відаура?

Його губи сіпнулися й стислися разом, він втягнув повітря крізь зуби. Штука, яку він звик робити в іншому, значно старшому тілі.

— Джек Душа-Бразил? — обережно спитав він.

Я кивнув.

— Ти з «Жучків»?

— Останнім часом ні.

— З бригади «Мультифлореса»?

Я втягнув повітря.

— Ні.

— З «Бакрумців»?

— А тебе якось звуть? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Аякже. Мілан. В цій околиці мене кличуть Брокером, бо я вмію діставати зброю.

— Ну, Мілане, — спокійно мовив я. — Ти починаєш дратувати мене до всирачки. Можеш мені допомогти чи ні? Ти знаєш, де Бразил, чи просто пахкаєш парою, бо він пройшов був сюдою тридцять років тому?

— Гей, — його блакитні очі звузилися. Руки розчепилися, кулаки при боках стислися в маленькі молотки. — Знаєш, семе, я тут свій. Я катаюся на дошці. Спускався з водяних гір на Вчирі ще до того, як ти був піною в трубах своєї матері.

— Сумніваюся, але не будемо чіплятися. Я шукаю Джека Душа-Бразила. І знайду його, з тобою чи без тебе, але можливо, що ти зможеш зекономити мені трохи часу. Питання в тому, чи підеш ти на це?

Він зиркав на мене, погляд досі сердитий, поза досі загрозлива. В десятирічному чохлі це виглядало не так ефектно.

— Питання в тому, семе, що це мені принесе.

— А.

Отримавши гроші, Мілан видавав інформацію зі скупістю, яка мала замаскувати й заповнити прогалини в його дуже обмеженому знанні. Я купив йому рому й кави на розі вулиці через дорогу від крамниці, яку він доглядав — не можна її просто закрити, семе, тут ідеться не просто про мою роботу — і перечекав процес оповідацтва. Більшість із того, що він розказав, можна було сходу визначити як добре потерті пляжні легенди, але з кількох розказаних речей я вирішив, що він справді кілька разів зустрічався з Бразилом, або й катався з ним. Їхня остання зустріч нібито відбулася десяток років тому. Героїчне й голіручне протистояння плечем до плеча проти банди лояльних Гарланам зайдиголів за кілька кілометрів від Кем-Пойнта. Оточений у гущі сутички, Мілан виявив скромно применшену жорстокість, отримав кілька поранень — бачив би ти чортячі шрами на тому чохлі, семе, іноді я так за ними жалкую, — але найвищу хвалу він віддав Бразилові. Наче довбана болотяна пантера, семе. Ті гімнюки розітнули йому груди, а він і не помітив. Роздер усіх. Коли він зупинився, від них нічого не залишилося. Повернулися на свою північ по шматочках. Після того було оргіастичне святкування — сяйво вогнищ і викрики жінок у дикому оргазмі з прибоєм на фоні.

То була стандартна картина, яку в минулому мені вже малювали інші вчирські ентузіасти. Не надто зважаючи на очевидні прикраси й перебільшення, я зосередився на дрібці корисних деталей. У Бразила були гроші — стільки років у «Жучках», ще б пак. Йому аж ніяк не доводиться пнутися, аби прожити, навчаючи хитунців, продаючи дошки чи тренуючи запасне тільце якогось у сраного Міллспортського аристо за п’ять років до пересадки — але він все одно не міг дозволити собі перевтілитися у власного клона. На ньому буде хороше серферське тіло, але я не знатиму його обличчя. Шукай шрами на грудях, семе. Так, він і досі носив довге волосся.

Останні чутки розмістили його в сонному береговому хуторі десь на півдні. Вочевидь він учився грати на саксофоні. Був один джазмен, що колись грав із Чанго-молодшим, так він розповів Міланові…

Я заплатив за напої й підвівся, щоб іти. Сонце сховалося, і брудно-золоте море потьмянішало до менш благородного металу. По всьому пляжу внизу численні вогники починали своє світлячкове життя. Я замислився, чи встигну взяти в оренду жучка.

— То цей аристо, — ліниво сказав я. — Ти п’ять років учиш його тіло кататися на дошці, нагострюєш для нього рефлекси. А тобі з того що?

Мілан знизав плечима й сьорбнув залишки свого рому. Він розтанув від алкоголю й платні.

— Ми поміняємося чохлами. Замість цього, коли йому стане шістнадцять, я отримаю те, що він носить зараз. Тож мені з того чохол аристократа трохи за тридцять, з косметичними змінами й протоколом обміну, щоб я не намагався видати себе за нього, а в усьому іншому — чистісінько як із каталогу. Клонований товар із найвищої полиці, з усією належною периферією. Гарненьке діло, га?

Я недбало кивнув.

— Мабуть, що так, якщо він дбатиме про те, що зараз носить. Стиль життя аристократів, котрих я бачив, може трохи позначитися на стані того, що вони носять.

— Ні, цей хлопець тримається у формі. Часом приходить сюди подивитися на свою інвестицію й трохи покататися та поплавати. Приїхав би сюди й цього тижня, якби не та пригода з яхтою Гарланів, через яку він не зміг. У нього назбиралося трохи зайвої ваги, без якої спокійно можна обійтися, і, звісно, на дошці він тримається, як гімно. Але це легко зміниться, коли я…

— Пригода