Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

битву[55]. Далі він підносить їй історію ще кількох національних свят, щось про маловідомого генерала і корабель у пляшці («На ньому ми вирушимо у плавання, пані»). Та раптом він зашпортується у власних панчохах кольору небесної блакиті й одразу ж кудись зникає вся його елегантність, а разом із нею й парасолька. Від його неоковирних спроб утриматися на ногах дона Флор мало не луснула зо сміху. Який же він смішний! Тільки її подрузі-американці, яка не мала ні такту, ні пошани до поважного і пихатого дона Пінто, могло спасти на думку запропонувати їй його у женихи.

Здавалося, дона Флор сама на себе не схожа, вона нестримно регоче з пустотливого дідугана, який на кожному кроці спотикається і все ж силкується стягнути з неї вінчальну фату і вибити з рук весільний букет із флердоранжем[56] — символом цноти. Відмовивши йому, прекрасна дона Флор назавжди виштовхала з хороводу цього претендента на її серце.

У своєму сні дона Флор знову була незаймана, одначе втратила сором і скромність. У білій гаптованій сукні, у вельоні, стрічках і з флердоранжем вона кружляє і, метляючи подолом весільної сукні, спокушає женихів своєю цнотою.

Знемагаючи від бажання, прагнучи якнайшвидше вийти заміж, дона Флор пропонує себе за дружину кожному, мов стара дівка, яка вже геть зневірилась і втратила будь-яку надію з кимсь побратися. Вона підступає до кожного претендента, запрошує його на танець і обіцяє віддати цноту тому, хто вкраде в неї флердоранж і обірве з нього пелюстки, але, звісно ж, лише після того, як їхні стосунки буде узаконено, адже вона мусить подбати про своє майбутнє.

Вона солоденько наспівує і закликає їх до танцю, безсоромно і хтиво вихляє грудьми та стегнами, а потім витягує претендентів одного по одному в центр кола і танцює з ними, мов дешева повія. Цинічна, манірна, легкодоступна і така нав’язлива, що аж нудить, така жалюгідна.

Коли доходить черга Мамеда, вона притискається до нього всім тілом, веде у танці, як джентльмен, а потім так завзято заходиться з ним у шалених вихилясах, що й сама не збагне — як цьому поважному панові так доладно це вдається. В одній руці він тримає старовинний срібний канделябр, в іншій — порцеляновий горщик із блакитним пейзажем англійського села і ледь помітною тріщиною — дуже цінні й рідкісні речі. Він готовий віддати їх в обмін на її цноту, ще й доплатити чотириста п’ятдесят мільрейсів. Але як же йому дістатися до флердоранжа, якщо його руки зайняті цінними старовинними подарунками? Дона Флор кружляє навколо антиквара, розкуто торкається до його живота, мов ненавмисне, струшує древній порох із його коштовного надбання, регоче і глузує з нього.

Хто справді створений для танцю — то це сеу Раймундо. Він готовий заради її цноти принести в дар Біблію, пророків, стародавніх і новітніх святих, священних тварин: віслюка і риб, а на додачу — майже одинадцять тисяч незайманок, не враховуючи тих трьох-чотирьох, що він їх уже подарував своєму покровителю сеу Алфреду. Усі вони цнотливі та воістину непорочні, їх сеу Раймундо відмовився продати панові Маріо Краво, архітекторові Леву та інженерові Адауто Лімі, які шукали собі хороших секретарок. Утім, якщо в сеу Раймундо вже є стільки незайманок, то на біса йому здалась іще одна? Ненаситний апетит чи прихований гріх? Невже його бордель аж такий великий, а клієнтура така колосальна? «Мій дім розпусти — це неозоре небо, о!, доно Флор, а я лише мрію поцілувати ваші спраглі вуста. Я давній грішник, прийшов зі Старого Заповіту і прямую просто в Апокаліпсис». То й з Богом, Парасю, — засміялася дона Флор.

Черга дійшла до сеу Алуїзіо, міцного чолов’яги, порядного і достойного, хоча й трохи простакуватого. Він поводиться дуже виважено, вправно танцює, дуже вишукано просить її руки. Він єдиний майже дотягнувся до флердоранжа, та мало не зірвав іншої квітки дони Флор. Але вона не така вже й дурна, і не дозволить отак просто оволодіти нею, незважаючи на хитрощі та улесливі слова адвоката.

— Ходімо до церкви, моя люба, у мене вже все готово: і обручки, і єпископське благословення, я навіть висповідався й отримав відпущення гріхів.

— А ви не обдурите мене, пане? Якщо ж ви так прагнете одружитися, то зробімо це і в судді, і в падре.

— Невже вам замало церковного благословення? Чого варті мирські закони перед законом Божим?!

— Залиште при собі, сеу доктор, свого падре і свою сповідь. Даруйте, але без суддівської згоди ви нічого не доможетеся й не зірвете пелюсток із моєї квітки.

«Моя дівице, люба вдовице», — ніжно шепочучи, вступив у коло молодий, красивий і блідолиций, стрункий брюнет із млосним, благальним поглядом; дона Флор відчуває його теплий подих, від його пісні в неї паморочиться голова:

Постав свою тендітну ніжку

Поруч з моєю хоч на трішки,

ми разом підем танцювати,

не будеш, любко, жалкувати

А танцює він, мов відомий актор кабаре, і танець якийсь до болю знайомий, що ж це за танець? Звідусіль лине спокусливий голос:

Май на увазі люба вдовице,

вночі багато кому не спиться.

Як ти сьогодні не заснеш,

то лише завтра відіспишся.

Далі сниться доні Флор, що на світанку вона вже не цнотлива, але й не вдова. Кудись зникли фата і квіти флердоранжа, зникла біла весільна сукня. На ній скорботна вуаль і мантилья, сірі панчохи і чорне вбрання, в серці смуток і розпач, а в руках чудова троянда, темно-червона, майже чорна.

А вона так мріяла про білу весільну сукню, свого часу їй так і не випало покрасуватися в ній, бо пелюстки її невинності облетіли ще до весілля й розвіялись у подиху теплого бризу в Ітапоа.

Тож вона сміливо може кепкувати з кандидатів у наречені, яких пропонували турботливі подруги і кумоньки, з передбачень дони Динори, вдавати з себе незайманку, яка ніколи не знала чоловічої ласки. То чому б і не розважитися з претендентами. З усіма, крім галантного юнака під ліхтарем навпроти її вікон, окрім того благородного Принца, який здавався ще таким молодим, але вже був такий забезпечений, а скільки дівчат за ним умлівали, та йому потрібна була тільки Флор, згорьована вдова. Але з цим успішним комерсантом з Ітабуни, жаданим нареченим для будь-якої дівчини, а тим більше для вдови, жартувати не випало. Його гарячий подих розлився по її давно вже схололому тілу, воскресивши в ньому, здавалося, давно померлі відчуття; у ній спалахнула прихована пристрасть, і дона Флор