Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Темрява та біль мене проводжали, вони ж і зустріли. А ще жалібний плач:

  — Не вмирай, Лео… Будь ласка, не вмирай…

От ще. Не дочекаєтесь…

Зібравшись із силами, змушую зрушити з місця налиті свинцем повіки. Допомагає мало. Ні, щось бачу. Воно майже таке ж чорне, як попередня темрява. Але тут важливо саме «майже». Значить, я не осліп і все-таки живий. Думки, що натужно обертаються, викликають біль не менш гострий, ніж той рідкий вогонь, що зараз тече у моїх жилах. Моторошне відчуття… і я не можу стримати стогін.

— Живий! — одразу радісно відгукується дівочий голос. — Потерпи, рідненький. Ще трохи і я тебе витягну… Відпочину трохи і витягну…

Хто вона? І звідки таке дивне бажання? Навіщо витягувати мене? Хіба я кудись залазив? Схоже, вчора знову зцідили крові більше, ніж треба, от і валяюся вичавленою ганчіркою. Тільки не зрозумію, чому мене все так болить? Відлежав, чи що? Чи ці коновали якусь інфекцію занесли? Розповідали знайомі, що медсестри економлять і по кілька разів використовують ту саму голку. З огляду на те, скільки шприц коштує на чорному ринку, дуже схоже на правду. Невже цей, як його… сепсис? Чорт! Тоді мені хана. При гангрені можна хоча б щось відрізати, а зараження крові як лікувати?

— Ще трохи, Лео. Я майже відновилася. Незабаром знову тебе підлікую.

Що за маячня? Хто це мене лікує? І де? На лікарню не схоже. Та й хто мене в неї пустить? Туди лише мешканцям із центральних районів вхід дозволено. Та й то, якщо перебувають на службі у Хантерів. Ну, та гаразд. Усьому знайдеться пояснення свого часу… Може, сплутали з кимось? Але чому тут так смердить гаром, окалиною та ще якоюсь кислятиною? Згоріла ця лікарня після того, як мене прийняли? І що то за залізяка лежить на обличчі?

Зір потроху відновився, пристосувався до мізерного освітлення, і я нарешті зміг розглянути темний предмет перед очима. Найбільше він нагадував частину маніпулятора робота охоронця.

І тільки-но ці слова випливли з якихось закамарків пам'яті, в голові немов рубильник клацнув: згадалися події останніх днів, аж до вибуху Комірника. Сліпуче спалахнув клуб вогню…. клапті танка, що летять на всі боки… ударна хвиля, що здійняла вгору купу металобрухту… падаюча колона. І все це валиться прямо на мене. М-да… Тут швидше треба дивуватися, що я досі живий і відносно цілий. Дякую генератору силового поля, прийняв на себе ураження по максимуму. Якби не захист — від мене тільки мокре місце залишилося б, як від блощиці.

— Сашка, ти як там? Тебе не сильно зачепило?

— Ні, — зраділо заторохтіло дівчисько. — Я ховалась за колоною, як ти сказав. Приголомшило трохи і все. Лео, ти не розмовляй, бережи сили. Тебе сильно завалило І залізом, і ця колона ще. Плита згори... Землі купу насипало... Але я відкопаю. Ти не хвилюйся. Відпочину тільки… Знаєш, як я злякалася. Спершу навіть не зрозуміла, куди ти подівся. Потім побачила... А ти лежиш, як неживий. Навіть не дихаєш... І не доторкнутися, дотягнутися не можу, все завалено. Добре, хоч аура відновлення спрацювала.

— Заспокойся, — я спробував додати голосу максимум впевненості. — Усе не таке страшне, як здається. Головне, ми живі, і ми перемогли. У нас є система. Потрібно лише подумати, як її переваги використовувати. Зараз я інтерфейс подивлюсь… Не може бути, щоб за знищення боса ніяких бонусів не відсипали…

Спробував увійти в інтерфейс, але від болю, що розриває мозок, всі написи йшли брижами, ніби були написані на воді. Зрозуміло. Спочатку треба підлікуватися. Запитання: як?

Інвентар доступний, зілля я бачу, можу навіть матеріалізувати в руці, а ось піднести флакон до рота вже немає. Руки щільно притиснуті до тулуба. До того ж, схоже, зламані. Проблема… Хоча?

— Сашко, а ти мене бачиш?

— Так.

— І обличчя?

— Не зовсім…

— В сенсі?

— Тільки рота та підборіддя.

— Чудово. Більше не треба. Інвентарем користуватись навчилася?

— Так.

— Тоді я тобі зараз переправлю в нього ліки, і ти увіллєш їх мені в рота.

— А як же ти...

— Це ще один бонус від системи. Не відволікайся. Роби…

Перемістити два флакони середнього зілля здоров'я — одна секунду. Тепер усе згортаю, відкриваю рота і чекаю.

Чую сопіння, пихкання, залізна купа загрозливо скрипить, але все це дрібниці в порівнянні з цілющою вологою, що ллється в рота і здебільшого в нього потрапляє.

Ковток, другий… Біль відступає, неначе хвиля у відплив, залишаючи за собою лише мокрий пісок, що стрімко підсихає. У моєму випадку — легка сверблячка і поколювання у м’язах. Але почуваюся ще дуже слабким. Не зрозумів? Для повного одужання навіть двох зіль мало? Мельком глянув на характеристики і ледве втримався від парочки вигуків. «409» ХП із «900»! Схоже, коли Сашка мене знайшла, життя в мені було кілька одиниць, не більше. І весь цей час вона мене тримала лише своєю аурою. Інакше втрати від кровотечі давно загнали б показник у мінус. І привіт... Дякую, мила. Я твій боржник.

Гаразд. Половина життя — це також багато. Зайве витрачати не будемо. Що інтерфейс?

Ага. Голова пройшла, букви не стрибають, добро…