Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Ця ніч в пустелі червоної планети на диво була тихою. Лише яскраві зорі на фіолетовому небосхилі, освітлювали поверхню.

Червоний підкидав сухий мох у вогнище. Зовні його обриси нагадували людські та мали темно-червоні відтінки, чи то так мені просто здалося в ту мить.

Втім, першою несподіванкою для мене було те, що я міг дихати атмосферою Марсу, чому саме там, я не мав відповіді, та знав це напевно.
Другою несподіванкою був сам Червоний.

— Де ми? — запитав я Червоного.

— Варто було б запитати — "коли"? Втім, ти тут не на довго.  Намагайся не гаяти часу, — відповів він, підкинувши сухої рослини, яка спалахнула яскравим полум'ям, розсипаючись іскрами. 
Значить я все ж таки дихав на Марсі киснем. Отож актуальним питанням залишалося — "коли".

— Це минуле, чи...? І все ж таки — хто ти? І як ми тут опинилися? — після нетривалої паузи, я порушив мовчання.

Знову запала тиша, Червоний зосереджено поглядав у полум'я, що відображалося в його темних очах.

— Уяви істоту вищого порядку, — глянувши мені в очі, продовжив він, — Якою мала б бути форма життя, якщо вона живе в багатовимірному просторі, або просторах? Крім того, має багатовимірність часу, а не однонапрямний, невпинний вектор.

У відповідь я лише тямовито кивнув головою. Червоний продовжив, час від часу підкидаючи в полум'я сухі рослини.

— Якою по своїй сутності має бути ця істота — Людянин? — пропікаючи мене своїм поглядом запитав він, — І як ця істота і на яких правах, мала б розглядати Людянина, як представника розумної раси?

Я мовчав, проте Червоний продовжив:
— Але ж ти тут, — обвів він рукою довкола, — І дихаєш, як у себе — там, — показав рукою в напрямку яскравої зорі.

— От як ти думаєш, які ще виміри в багатовимірної істоти окрім часово-просторових? І як щодо гравітаційних вимірів? А як щодо тих вимірів які Людяни бідно називають інтуїцією, чи то по-вашому відьмацтвом? Психічні виміри... І нарешті найголовніше питання — як це все поєднується?

На жодне питання я не мав відповіді, а дивитися в очі Червоному було відверто страшно.

— Мабуть, не зрозуміло? — порушив мовчанку він, — Добре, от уяви, що необхідно знайти первісну від виразу вашого світу, та спробуй її описати.

— Я не знаю хто ти, та що я маю відповідати. Від тебе тягне порожнечею і мені дохороби страшно, — зосередившись на полум'ї почав я затинаючись.

— Якого біса ти тут? Людянине, — запитав Червоний, — Якого лиха ти у своєму сновидінні перетнув ту Чорну Кам'яну Браму? Ще й в Ніч на Різдво...