Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Але ж усе мало скластися зовсім не так. Вона мала нагодувати нас.

Мене, Назара й Авдія.

А не виляти тут голою дупою.

— Зараз. Одну хвилину.

Вона зникла за дверима і незабаром з'явилася в нормальному халаті.

— Авдія я візьму з собою.

— Куди?

— Хочу пацанів познайомити. Тільки спочатку поїмо. Тож клич Авдюшу і накривай на стіл.

— Накривати на стіл? — повторила вона якось дуже підозріло. — Я зараз зателефоную в кафе і замовлю нам щось смачненьке.

— Не зрозумів... А як же обіцянка приготувати домашню їжу? — Назар критично зітхнув і почав кивати головою. Для мене це був сором. Справжній сором. — Ти що, нічого не приготувала?

— Вибач, котику, але я думала, що ти приїдеш. І ми просто замовимо, що захочеш.

— Де Авдій? — почав я психувати від її безглуздих виправдань. — Авдій!

Я крикнув у коридор, щоб хлопчик почув. Але відповіді не було.

— Він не вдома.

— А де?

— У сусідки.

— Стоп, — сторопів я. — Що? У якої сусідки?

— У Надії Семенівни. Із тридцять п'ятої.

— У сенсі? — не міг зрозуміти, що відбувається. — Ти ж казала, що її в лікарню забрали. І нема на кого дитину залишити.

Даліла мовчала.

І я не став чекати пояснень.

Постукав у сусідні двері.

Їх відчинила жінка, яка няньчила сусідського сина далеко не вперше.

— Надія Семенівна. Як ви? — Узяв її за плечі й глянув на ноги. — Як ви почуваєтеся?

— Добре, — відповіла вона. — Дякую. А що?

— Вас так швидко виписали з лікарні?

— З лікарні? — дивилася вона здивовано. — А я не була в лікарні. Самопочуття в порядку. Хіба що тиск зранку трохи піднявся.

— А як же переломи ніг? — Вона дивилася на мене з відкритим ротом. — Ви сьогодні... — До мене починало доходити, що Даліла просто збрехала. Нахабно збрехала, щоб я приїхав і приділив їй увагу. Щоб «помирилися». — Ви взагалі сьогодні падали зі сходів? Падали взагалі?

— Та ніби ні, — знизала вона плечима.

— Дядя Давид! — вибіг до нас Авдій. — А мама казала, що ти будеш завтра...

Я взяв малого на руки.

Виніс на сходовий майданчик.

Поставив його біля Назара.

І зайшов до Даліли.

Вона топтала в попільничці недопалок.

Явно нервувала.

Бо передчувала розбір польотів.

— Що це таке?! — гнівався я, схопивши її за руку. — Що це за хрінь, Даліло?!

— Що тобі не подобається цього разу?!

— Те саме, що й минулого — твоя брехня! Твоя патологічна брехня! Навіщо ти збрехала, що в сусідки перелом обох ніг?! Я в неї питаю, а вона дивиться на мене, як на ідіота!

— Я просто хотіла, щоб ти приїхав.

— Ну ось, я приїхав! Давай! Мерщій на свій виступ! Ну ж бо! Давай! Сідай і їдь! Ти цього хотіла?! Я не тримаю тебе! Авдій буде в повному порядку!

Я зробив спробу охолонути.

Уперся руками в боки і ходив по кухні. За фактом тупцював на місці. Намагався відшукати логічне пояснення тому, що відбувається.

Мені здавалося, що ось-ось намацаю ниточку. І вона покаже мені, куди рухаються наші стосунки. Чи рухаються вони взагалі кудись. Чи ми теж тупцюємо на місці.

Але коли вона відповіла...

— У мене сьогодні немає виступів. Просто хотіла, щоб ти приїхав.

Мене просто затрясло від гніву.

— Що? Вибач. Я не розчув. Ти б не могла повторити? А то мені почулося, — підвищив я голос, — що ти мені просто набрехала і змусила приїхати, хоча я був зайнятий! І ти навіть не спромоглася наварити елементарної жратви, щоб я міг синові показати, мовляв, Даліла теж може готувати! Але ні! Не тут-то було!

— Може, ти й не помітив, Давид, — кричала вона у відповідь, — але я не рабиня! Я жінка! Я творча особистість! Я співачка і коханка, якщо вже на те пішло! Я створена не для жратви! Я створена для кохання і ласки! А якщо тобі потрібна була фригідна куховарка — треба було з нею сидіти і нікуди не рипатися!

Я спробував зменшити запал.

Впоратися зі своєю злістю.

Узяти себе в руки.

— Так. Давай проговоримо це ще разок... Ти відмовляєшся бути нормальною господинею. І все, що пропонуєш — це секс? Я тебе правильно зрозумів? Це єдина причина, через яку ти мене викликала?

Я збирався йти.

Повернувся до неї спиною, так і не дочекавшись відповіді. Мене це вже дістало.

Усе це ледарство. Небажання робити звичайнісіньку домашню роботу. Повсюдна брехня.

Я не бачив, як ми з нею з'їжджаємося.

Реально не уявляв, як ми будемо жити з нею разом. Неважливо, де — у цій, якійсь іншій квартирі. Або ж будинку.

Яна завжди знаходила час і сили підтримувати в чистоті й порядку двоповерховий котедж. Вона його любила. Обожнювала свій дім.

Вона почувалася в ньому господинею.

Я приїжджав додому, наче на курорт.

На мене там чекала гаряча їжа.

На мене чекали чистота і затишок.

Усе було прибрано, вимито.

Я просто не знайомий з такою проблемою, як брехня і безглузді виправдання, чому вона не зробила щось важливе, хоча обіцяла.

Чому брудно. Чому не вимитий посуд.

Чому в холодильнику порожньо. Немає жодної їжі. І єдине джерело харчування — доставка додому ресторанних страв.

Так, може, коли Ліла пропонує тільки секс. І це єдине, що нас із нею пов'язує...

Може, тоді нам немає сенсу бути разом?

Може, це була просто дурна помилка?

І нам варто розійтися?

— Є ще одна причина, — сказала вона навздогін. — Ось. Поглянь. Може, це змусить тебе передумати грюкати дверима?

На столі лежав конверт.

— Доставка кур'єром. Від твого боса, гадаю. Від самого президента холдингу.

Конверт був уже розкритий.

І всередині були запрошення на приватний вечір. Той самий вечір, на якому наполягала Ліла. Щоб ми зустрілися в неформальній обстановці. І я попросив генерального про підвищення по службі.

— Що там? Ти вже читала?

— Пробіглася очима швиденько. Але, судячи з усього, він хоче бачити нас удвох. І ніяк інакше.