Читати книгу - "Божа кара"

— Який чудовий макет! — сказав я захоплено. — Так і здається, що всі оці люди ось-ось оживуть…

— Оживуть?

І макет ожив. Побігли в усі кінці дороги, потекла рожевою водою ріка, зарухалися люди, а малюк, що досі висів у повітрі, полетів донизу, стукнувся головою об твердь, підскочив, як м’яч, знову стукнувся, обмацуючи порцелянову голову.

— Прекрасно! — вигукнув я. — Але як я побачу тих, що керують?

Юнак тупнув ще раз, і стіни всіх будинків стали прозорі як шкло. І я побачив людей, що були усередині.

Оно поет, Найправдивіше Дзеркало. Він зараз був дуже лихий, щось кричав, гнівно роздираючи рота, а критики розгойдували обшарпаного молодика, збираючись пожбурити його з високості.

А оно художник — Правдиві Фарби. Порпався біля картини, розмішуючи у величезній посудині улюблену рожеву фарбу.

А он… Господи, невже то я? Стою поруч з юнаком, роздивляючись себе самого.

— Так, це ти. Не віриш? А спробуй махнути рукою.

Я махнув рукою, і крихітний чоловічок махнув рукою у відповідь. Дриґнув ногою — той повторив. Я вертів головою, вклонявся — чоловічок дзеркально повторював усі мої жести.

— Тепер тобі зрозуміло, яким чином ті, що керують державою, вмить про все дізнаються?

— Зрозуміло. Перед кожним, мабуть, є отакий макет.

— Ти правильно говориш.

— Але яким чином вони віддають свої накази?

— Дивись!

Молодик схилився над макетом, ухопив мою фігурку, і я скрикнув налякано: величезна рука обхопила мій стан, здушила, піднесла високо вгору, до величезного порцелянового обличчя. Розтулився бездонною прірвою рот, блиснули очі-озера, прогримів оглушливий голос:

— Тепер ти зрозумів, яким чином ті, що керують, віддають свої накази?

— Ой, зрозумів! — запищав я, звиваючись у гігантській руці.

Величезний рот розтягнувся у задоволеному усміхові, рука стрімко опустилась донизу, і я знову стояв поряд з юнаком, а на макеті все ще тремтіла моя постать.

— Пробач, що я тебе трохи налякав. Але інакше ти не відчув би всю силу наказів тих, що керують.

— Пробачаю! — озвавсь я сердито. — Але вдруге прошу мене попереджати. Бо так недовго й померти… Але ти не показав тих, що керують.

— Зараз ти побачиш і це, — мовив юнак і тупнув ногою.

Макет раптом поїхав назустріч, мимо пропливли площі, вулиці, парки, перед нами виріс гігантський будинок, облицьований сніжно-білими порцеляновими плитками. «Совість партії» — червонів гігантський напис на ньому. «Колективний розум партії» — палахкотів ще один напис.

Юнак ще раз тупнув ногою і наче розрізав будинок той навпіл: я побачив численні кабінети, коридори і ліфти, заповнені круглоголовими в сніжно-білому одязі. Всі вони були страшенно заклопотані, хоч нічого не робили, тільки сиділи у кріслах і водили в повітрі руками.

Крісел же було найрізноманітніших форм і розмірів, від стільця до цілої споруди з бронзи, червоного дерева й шкіри. І жодного крісла не було порожнього. Навіть ті, що простували коридорами чи підіймались ліфтами, сиділи у кріслах.

— Вони що, бояться звестися? Щоб не всівся хтось інший?

— І так, і не так. Справа в тому, що в спинку кожного крісла вмонтований колективний розум тих, що керують країною.

— Розум? У кріслах?

— Так, саме у кріслах.

— Але хіба не краще мати розум у голові?

— Не краще. Тим більше що колективний розум в голові не вміщається.

— Тоді в Генсека теж розум вмонтований в спинку крісла?

— Не став крамольних запитань! — суворо попередив юнак. — Не забувай про тих, що все чують і все бачать. Генсек єдиний має розум, незалежний від крісла. Тільки він має право мислити самостійно і висловлювати власні думки. Решта ж повинна лише прислухатися до тих священних думок і керуватися ними у своїй діяльності. І ще знай: не в усіх кріслах однакова кількість колективного розуму. Чим вище крісло, тим більше розуму вмонтовано в спинку. А отже, і в того, хто в ньому сидить.

— Якою б порожньою його голова не була?

— Це навіть краще: в порожню голову легше вкладається мудрість, що вмонтована в спинках.

— А хіба не буває так, що в тих, що керують, збереглися в голові хоч крихти власного розуму?

— Так, — печально зітхнув юнак. — Хоч і зрідка, але трапляється і таке прикре явище. Справа в тому, що в нашому повітрі, яке воно не стерилізоване, літають дуже шкідливі бацили вільного розуму. Точніше, це не бацили навіть, а віруси, що їх неможливо знищити. І коли ті віруси натрапляють на рештки розуму в головах, то находять поживне середовище і починають проростати грибками аналізу, порівнянь і сумнівів…

— А як про це дізнаються?

— У тих, кого вразив вірус, стають прозорими очі, вони проявляють ознаки невдоволення.

— І що з ними роблять?

— Їх спершу пробують вилікувати. У спеціальній лікарні є цілий набір гумових молотів: од кілограмового до пудового. Отими молотами й стукають по голові, намагаючись вибити з неї рештки розуму.

— А коли це не вдається?

— Тоді у безнадійно хворого одгвинчують голову і вкидають до печі. Там віруси гинуть разом з грибками, а їхній носій уже не повертається до власного крісла. Йому підшуковують іншу роботу, звичайно ж таку, що личить круглоголовим…

— А тепер проймися священним трепетом, — мовив юнак, коли трохи спочили та пообідали. — Я покажу тобі нашого Генсека, Брежнєва Третього, за роботою.

Юнак уже не ногою, а лобом стукнув у підлогу, і перед очима виник неосяжний кабінет, прикрашений бюстами Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. За масивним столом, у кріслі, що сліпило очі дорогоцінним камінням та золотом, сидів Генсек Брежнєв. Він щось говорив, ледь ворушачи щелепою, а десяток круглоголових, що сиділи вже за столом нижчим, весь час кивали головами.

— А це хто такі?

— Це ті, що кивають головами.

— Вони що, постійно при Генсекові?

— Так, але не всі. Є такі, що пересиділи й Брежнєва Першого, і Брежнєва Другого, а тепер так само кивають Брежнєву Третьому, а є й висуванці. Коли помирає хтось із тих, хто киває головою або не так нею кивне, тоді збирають усіх, хто киває головою секретарям обкомів, райкомів, парткомів, і влаштовують всесоюзне змагання «Хто краще кивне».

Переможця нагороджують орденом Леніна і вводять до складу тих, що кивають головами самому Генсекові.

— А як Генсек щось не те скаже?

— Все одно кивають головами. — І, нахилившись до вуха, юнак ледь чутно прошепотів: — Чим більшу дурницю ляпне Генсек, тим запопадливіше