Читати книгу - "Божа кара"

Оцим хихиканням і завершилася моя екскурсія по країні, де остаточно переміг комунізм.

X

А посеред умовної ночі, коли вся країна непробудно спала під сонцем Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, я тихенько зібрався, випив слоїк отієї рідини, що робить людину невидимою, і крадькома вийшов на вулицю. Ще встиг глянути у велике дзеркало: подіяла рідина чи не подіяла?

Подіяла!

Знайшов блакитну дорогу, повернувся в бік потрібного напряму і щосили тупнув ногою.

Дорога шарпонула, як схарапуджений кінь, і понесла, понесла: мимо сонних будинків та фабрик, за місто, у степ, суціль втиканий транспарантами й гаслами. До рожевої скелі, до стрімких отих сходин, що вели у печеру.

А вже коли вибрався по той бік, під Говерлу, вбіг у високу, до самого неба траву, згадав про другий слоїк: ось він, рідний, у кишені! Поспіхом дістав, одкоркував, випив і втратив свідомість.

А коли отямився, трава була нормального зросту, і кущі, і дерева, і навіть рюкзак, що терпляче мене дожидався.

Оглянувся на печеру, де під скелею ледь помітна мишача нірка.

«Треба б тут поставити мишоловку, — подумав. — Ловити розвідників і диверсантів, що, напевно ж, будуть сюди пробиратися».

Ну, та це вже справи прикордонників. А мені швидше до екрана, розповісти про дивовижну пригоду, яка зі мною скоїлась.

2003–2004 роки

Оповідання

Спокута

Коли б вона знала, чим все це закінчиться…

Коли б вона знала…

I

Пісок і вода… золото й синь… і молодий Бог, який виходить із хвилі морської до неї.

І — бухтонька.

Де лише вони, обласкані сонцем, обціловані сонцем, позолочені сонцем, що впродовж безкінечно-кінечного дня світить лише для них… Сходить лише для них… Закохано й віддано…

Обганяючи ранок, поспіша їх зустріти. Ще по дорозі до моря. Бо й там, в таємничих глибинах підводних, думало лише про них… Ними тільки і марило…

А небо!..

Такої блакиті бездонної вона ще не бачила. Хіба що вві сні…

Та й сни були тут не такі, як удома. Як тиждень… два тижні тому. Бо вона і вві сні відчувала його ласкаву присутність: рука до руки, тіло до тіла, подих до подиху… І свої губенята, що брунькувались нестримним бажанням його обціловувати…

Вона й своє тіло любила лиш тому, що воно вже їй не належало…

Йому!.. Тільки йому!.. До останнього нігтика… До клітинки останньої…

І коли прощалися з бухтою, вона свою єдину прикрасу (срібні сережки) потай зарила під скелю. Принесла їх у жертву…

А потім був поїзд. Абсолютно не схожий на всі поїзди, що їх вона бачила досі. Кожен вагон наче скупаний в морі, морем пахло і зовні, й всередині, довкола аж сяяло од засмаглих облич, приязних усміхів, закоханих поглядів. Наче дивовижний поїзд оцей зібрав тільки пошлюблених, які щойно відсвяткували свій місяць медовий.

II

«Ох, яка ж я щаслива!»

III

Вони й познайомились не так, як усі. У цьому принаймні вона була переконана.

Їй уже починало здаватись, що взагалі не існує хлопців, гідних якоїсь уваги.

Викосила, вигубила дощенту люта війна, лишилися хіба що каліки. Та оті, що їх і в ступі не влучиш. І ціни їм зараз не скласти. Вишуковували, винюховували, як би одружитись повигідніше. Щоб і красива була (коханка в постелі), й хазяйновита (хазяйка на кухні), щоб мала квартиру, бажано в центрі, і щоб її татусь був цабе неабияке: надійна щабелька до кар’єри успішної.

Замалим не заморську царівну винюхували.

А вона ж не була ні царівною, а ні красунею. Хоч ледь не пов’язала своє життя з отаким людоловом. Добре ж, що схаменулася вчасно!

Краще вже так: вузеньке ліжко дівоче, що старітиме разом із нею, маленька кімнатка на трьох, таких же, як і вона, незаміжніх, і робота, робота, робота, якій вона до кінця себе віддаватиме. І навчання заочне у вузі.

Про кіно, про театр годі й думати.

Синя панчоха?

Що ж, синім панчохам теж треба якось жити на світі.

А тут — зустріч раптова.

Він стояв у гурті чоловіків — вона, поспішаючи, вирізнила тільки його.

«Є ще такі хлопці на світі!»

Хоч пройшла мимо, ледь глянувши, могла б присягтися, що упізнає його з першого ж погляду.

І на всю ніч, до ранку самісінького — щемом переповнене серце. Так, наче втратила щось найцінніше в житті.

А потім вона поспішала на поїзд. Зібралась до хворої матері, яка прислала листа. Не мати прислала — сестра. «Ти хоча б навідалась, мама ж тільки тобою і марить!»

Оте «марить» всерйоз її налякало. Відпросилась у директора школи, зібралася похапцем і на вокзал.

А там черги до кас — кілометрові, наче все місто вирішило саме сьогодні зрушити з місця.

«Як же я до мами поїду?»

У розпачі застигла посеред залу.

— Не пощастило з квитком?

Оглянулась: ВІН!

Стоїть, усміхається приязно.

— Вам на який поїзд?.. Стійте на місці, спробую допомогти.

А вона й без цього застигла на місці.

(Потім він сказав, що такого втілення розпачу не було на весь зал. Тим більше що втілення це мало напрочуд миле обличчя).

Повертавсь, вимахуючи переможно квитком:

— Побігли!.. Бо запізнимось.

Підхопив її валізку зашморгану, побіг попереду.

Уже в тамбурі згадала про гроші:

— А гроші!.. Гроші за квиток!..

Полізла до сумочки, боючись, що от-от рушить поїзд і вона не встигне розрахуватись.

— Потім! — недбало відмахнувся рукою. — Ви коли повертаєтесь?

— За два дні!

— Точно?

Кивнула, що точно.

— Я вас зустріну!.. Щасливої!..

Потяг уже рушив, і він майже біг поряд з вагоном.

IV

Мама, здається, тому й захворіла, що вік доні не бачила. Яку любила найдужче, потай нею гордилася. Вона єдина приносила додому лише відмінні оцінки, здобула хоч і неповну, та все ж вищу освіту. Як здобувала, про це свідчив лиш одяг, що його доводилось ушивати та звужувати. Бо які статки у мами — вдови, що не діждалася чоловіка із фронту! «Пропав безвісти», то й не платили навіть злиденної пенсії.

Мама враз ожила, вгледівши свого «мазунчика». Тримала за руку, наче боялася, що дочка ось-ось зведеться і зникне. Весь звіт оддавала за тиху розмову з дочкою.

А вона, невдячна, навіть розмовляючи з мамою, думала про нього.

«Невже це кохання?»

V

Перед тим, як сідати до поїзда, однесла до перукарні останню десятку. Перманент, манікюр-педикюр, хоч могла й обійтись без